Ерагон. Спадок, або Склеп душ

Паолини Кристофер

Ельфійка глибоко вдихнула, та раптом відсмикнула руки від серця сердець, так, ніби воно їх обпекло. Потім вона схилила голову, й Ерагон помітив, що її підборіддя дрібно-дрібно, ледь помітно тремтить:

— Такої нещасної істоти я ще ніколи не зустрічала... Якби ж то ми могли йому допомогти. Інакше хтозна, чи знайде він самотужки вихід з тієї темряви, в якій опинився...

— Ти хочеш сказати...— Ерагон помовчав.— Ти хочеш сказати, що він збожеволіє?

— Може, він уже збожеволів. А якщо ні, то ходить по лезу ножа.

Ерагон

у розпачі глянув на золотий камінь.

— А де Дотдаерт? — спитав він тоді, коли до нього нарешті повернувся дар мови.

— Я сховала його у своєму наметі. Так само, як ти сховав Елдунарі Глаедра. Якщо хочеш, я можу принести його сюди, або нехай він полежить у мене, доки не знадобиться тобі.

— Хай буде в тебе. Я б не став тримати його при собі, бо Галбаторікс може довідатися про його існування. Більше того, хіба ж розумно зберігати всі скарби в одному місці?

Ельфійка кивнула на знак згоди. Тим часом Ерагонів біль ставав майже нестерпним.

— Аріє, я...— почав був він, але осікся, бо Сапфіра помітила, як до намету біжить один із синів коваля Хорста. Здається, то був Альбрич, хоч Ерагон і міг сплутати його з Бальдором, оскільки Сапфірин зір був влаштований інакше, ніж людський.

Якоюсь мірою це допомогло юнакові, бо він уявлення не мав, що збирався казати Арії.

— Хтось іде,— нарешті мовив Ерагон й опустив кришку скрині.

Цієї миті надворі залунали кроки.

— Ерагоне, Ерагоне! — загукав за хвильку Альбрич.

— Що?

— У матері почалися пологи! Батько просив спитати, чи не згодишся ти почекати, доки вона народить. Бо, коли щось піде не так, твоя магія може стати в пригоді. Будь ласка, прошу тебе...

Останніх слів Ерагон не почув, бо всю свою увагу зосередив на тому, щоб заховати скриню. Упоравшись із цим, він накинув на плечі плащ і почав його застібати.

— Можна мені піти з тобою? — Арія торкнулася його руки.— Я трохи знаюся на цьому і, якщо люди дозволять, могла б полегшити їй біль.

— Звісно, ходімо,— кивнув Ерагон, прямуючи до виходу.

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА

Багно нещадно прилипало до Роранових черевиків і заважало рухатися — його стомлені ноги аж пекли від надмірної напруги. Складалося враження, ніби земля хоче залишити його босим. З-під ніг в усі боки чвиркала брудна вода, було так слизько, що доводилось тримати рівновагу, майже як на кризі. Невпинний рух людей, худоби й возів обертав кожен дюйм землі на суцільне болото. Роран бачив усього лиш кілька невеличких клаптиків прим’ятої трави, та й ті, на його думку, незабаром мали зникнути.

Міцний Молот був такий виснажений, що йшов навпростець, навіть не намагаючись перестрибувати з одного острівця трави на інший. Його одяг, тіло й обличчя були майже всуціль заляпані багном.

Понуро сунучи вперед, ватажок думав про Белатону: відтоді, як Насуада домовилась із котами-перевертнями, йому

було доручено влаштувати в північно-західній частині міста командний пост і контролювати всю прилеглу до нього територію. Роран швидко розділив своїх людей на декілька груп, доручивши одній розводити багаття, другій — споруджувати на вулицях барикади, третій — шукати приміщення, що могли б пригодитися для казарм, а останній — збирати втрачену під час битви зброю. Роботи було хоч відбавляй, тож Міцний Молот дуже хвилювався, чи впораються його підопічні до початку нового бою.

— Сподіваюсь, ці бовдури зроблять усе під покровом ночі...— буркотів він сам собі під ніс.

Лівий бік ватажка проймав нестерпний біль. Роран міцно стискав зуби, а його дихання ставало дедалі важчим.

— Кляті боягузи,— продовжував дратуватися він.

Аж раптом на одному з дахів дзизнула тятива арбалета, і воїн на ймення Мортінсон, який зробив крок до ватажка, щоб поставити йому якесь питання, упав замертво. Тінь стрільця швидко промайнула по щербатій черепиці й наче розтанула.

Іще за мить пролунав вибух, що, очевидно; був магічним. Він убив двох варденів, коли ті зайшли перевірити хлів на одному з подвір’їв.

Роран дуже добре розумів — такі прикрі несподіванки чекатимуть на його загін ледь не на кожному кроці, адже скрізь нишпорили шпигуни Галбаторікса, та й корінні мешканці Белатони теж не лишалися осторонь, бо, як би шанобливо не ставилися до них вардени, вони все одно були окупантами. З одного боку, Міцний Молот розумів, що ці люди захищають свої родини й домівки, з іншого — в його голові не вкладалося, як же вони не тямлять, що вардени хочуть їм допомогти й не збираються нікого кривдити.

Замислено чухаючи бороду, ватажок почекав, доки гном прибере з його шляху безбожно нав’юченого поні, й рушив далі. Коли він урешті-решт увійшов до свого намету, то застав Катріну за пранням. Та схилилася над діжкою з гарячою мильною водою й намагалась відтерти закривавлену пов’язку. Рукави її сорочки були засукані аж по лікті, волосся зібране на потилиці в незграбний пучок, а щоки палали рум’янцем,— але тепер вона здавалася Роранові ще вродливішою. Катріна була для нього справжньою втіхою: досить було одного погляду на неї, щоб похмурі думки воїна розсіялись.

Побачивши коханого, дівчина враз кинула прання й підбігла до нього, витираючи свої почервонілі руки. Мить — і вона вже висіла в Рорана на шиї. Йому коштувало неабияких зусиль, щоб не скрикнути, бо бік пройняв різкий біль.

Відчувши його напругу, Катріна послабила обійми.

— Чи я не вдарила тебе, любий? — схвильовано відступила вона.

– -Ні... ні. Все гаразд.

Очі дівчини налилися сльозами, та вона більше нічого не спитала, тільки обняла Рорана ніжніше. Той палко поцілував її в губи, тримаючи за талію й не в змозі натішитись, що вона нарешті поруч.