Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Слово за словом, закляття за закляттям... Нічні години збігали одна за одною, та Ерагон не звертав уваги на час. Раптом дівчинка заплакала. Мабуть, вона зголодніла. Ерагон нагодував її маленьким пучечком енергії. Юнак і Сапфіра намагались не торкатися зайвий раз свідомості дівчинки, бо не знали, як це може позначитись на її стані. Свідомість немовляти здавалась Ерагонові просто дивовижною — одне суцільне бурхливе море неоформлених емоцій.
Позаду юнака так і продовжували розмірено клацати спиці Гертруди. Тільки раз цей звук завмер — цілителька збилася з рахунку петель, і їй довелось трохи розпустити своє в’язання, щоб виправити помилку.
Повільно, дуже повільно тріщина в яснах та піднебінні зросталась, а дві сторони котячої губи наближались одна до одної. Потроху верхня губа дівчинки ставала рожевою та пухкенькою.
Хтозна, як довго мудрував би ще Ерагон над своїм творивом, якби його не зупинила Сапфіра.
«Усе,— сказала вона.— Досить».
Ерагон погодився. Навряд чи він міг зробити обличчя дівчинки кращим, аніж воно тепер було.
Колискова пісенька стихла. Язик юнака пересох, у горлі боліло. Він підвівся з лежака і якийсь час стояв напівзігнутий, бо не міг одразу ж випрямитись.
Світло ліхтарика потьмяніло. Натомість намет почало заповнювати якесь інше світло. Спершу Ерагон не зрозумів, що то було. А світло струменіло зі сходу. «Та це ж сонце сходить! — нарешті збагнув Ерагон.— Невже я просидів тут цілу ніч? Не дивно, що я такий виснажений».
«А я? — озвалась Сапфіра.— Усі мої кісточки болять так само, як і твої».
Ерагон здивувався — Сапфіра рідко коли говорила про свою втому, якою б сильною та втома не була. Мабуть, битва забрала в неї куди більше сил, ніж це могло здатися на перший погляд.
«Але ти не хвилюйся,— одразу ж заспокоїла юнака Сапфіра — Втомлена чи не втомлена, я все одно можу здолати солдатів Галбаторікса, скільки б він їх не послав».
«Я знаю».
Гертруда нарешті залишила своє в’язання й нахилилась над лежаком.
— Ніколи в житті не думала, що хтось здатен на таке,— сказала вона.— А надто ти, Ерагоне Бромсоне.
Вона з подивом глянула на юнака:
— Бром був твоїм батьком, чи не так?
Ерагон не хотів говорити на цю тему, тож промимрив у відповідь щось невиразне й загасив світло ліхтарика. Намет одразу ж поглинули сутінки. Тепер його освітлювали лиш промені вранішнього сонця. Очі юнака швидко призвичаїлись до цієї зміни, натомість Гертруда почала блимати, мружитись і крутити головою туди-сюди, так, ніби нічого не бачила.
Ерагон узяв на руки дівчинку. Вона була тепла й важка. Юнак відчував у тілі якусь слабкість. Можливо, це був наслідок дії магії, яку він використовував, а може, він надто довго виконував своє завдання. Так чи інакше, Ерагон з ніжністю глянув на дівчинку.
«Се оно вейс іліа!» — прошепотів він. Ці слова не були закляттям, та Ерагон сподівався, що вони допоможуть дівчинці уникнути багатьох нещасть, від яких страждають люди. А ще, шепочучи ці слова, Ерагон хотів, щоб вона посміхнулася.
Вона й справді посміхнулась. Широка посмішка осяяла обличчя дівчинки, і вона з неабияким завзяттям сказала:
— Г-а-а!
Ерагон посміхнувся у відповідь і вийшов надвір.
Біля намету він побачив чимало людей: хто стояв, хто сидів, а хто примостився навпочіпки. Більшість із них були з Карвахола. Арія та інші ельфи теж стояли неподалік. Були тут і вардени, чиїх імен він не знав. А ще юнак побачив Елву, яка ховалася за наметом -її чорна пов’язка була низько опущена, закриваючи лице.
Ерагон зрозумів, що всі ці люди годинами чекали тут, а він тим часом не помічав їхньої присутності. Він знав тільки про те, що поруч Сапфіра й ельфи.
«Надалі треба бути обачнішим»,— подумав Вершник дракона.
Перед юрбою стояли Хорст і його сини. Усі троє були дуже схвильовані. Коли Хорст побачив дитя на руках Ерагона, він спершу тільки повів бровами, потім відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але так і не зронив жодного звуку.
Без зайвих церемоній Ерагон підійшов до коваля й показав йому обличчя дівчинки. Десь із хвилину Хорст стояв непорушно. Аж раптом очі його заблищали й по щоках потекли сльози радості.
Ерагон віддав дитину Хорстові.
— Мої руки надто грубі для такої роботи,— сказав юнак,— але я радий, що зміг допомогти.
Хорст легенько торкнувся верхньої губи дівчинки кінчиком середнього пальця і похитав головою.
— Не можу повірити... Я не можу повірити,— він глянув на Ерагона.— Ми з Елейн повік-віки твої боржники... Якщо...
— Ні-ні,— м’яко урвав його Ерагон.— Я зробив усього лиш те, що зробив би будь-хто, коли б мав мої здібності.
— Можливо. Але зцілив її саме ти... і я довіку вдячний саме тобі.
Ерагон уклонився на знак пошани до Хорста.
— А як ви її назвете? Коваль усміхнувся донечці.
— Якщо Елейн не буде проти, я хочу назвати її Гоуп.
— Гоуп... Надія. Гарне ім’я,— сказав Ерагон і подумав: «Надія в нашому житті дуже потрібна».— Як почувається Елейн?
— Вона втомлена. Але, здається, з нею все гаразд.
Альбрич і Бальдор обступили батька, роздивляючись свою маленьку сестричку. Невдовзі до них приєдналась Гертруда, яка вийшла з намету одразу за Ерагоном. Інші люди теж трохи посмілішали й підійшли ближче. Навіть купка незнайомих вояків наблизилась до Хорста, щоб подивитись на дівчинку.
Через якийсь час підійшли й ельфи. Побачивши їх, люди швидко розступилися. Ельфи один за одним підходили до коваля, роздивлялися дівчинку, дехто з них шепотів слово чи два прадавньою мовою. Вони не зважали на ті недовірливі погляди, що час від часу кидали на них селяни.
Коли в черзі залишалося лиш троє ельфів, з-за намету вийшла Елва. їй не довелося довго чекати, щоб опинитись перед Хорстом. Без особливої охоти коваль опустив руки й трохи присів, та все одно він був надто високий для Елви. Щоб побачити немовля, їй довелося стати навшпиньки. Ерагон затамував подих, коли Елва дивилась на зцілену дитину.