Ерагон. Спадок, або Склеп душ

Паолини Кристофер

«Треба встати. Треба встати. Треба встати».

Тоді Міцний Молот спробував іще раз. Його ліва рука безпорадно звисала, так що доводилось покладатися лише на праву. Сяк-так він підтягнув ноги під себе й повільно звівся — усе тіло проймав дрож.

Коли Роран спробував випрямитись, у лівому плечі щось так смикнуло, що він тихо скрикнув. Здавалося, хтось устромив йому в суглоб нагрітий до червоного жару ніж. Рука була вивихнута, а від щита залишились одні уламки.

Роран обернувся, шукаючи очима Барста,— той був за тридцять ярдів від нього. Його якраз атакували котиперевертні. Це цілком влаштовувало Рорана. Принаймні ще якийсь час Барст буде зайнятий. Тоді Роран глянув на свою

вивихнуту руку. Він хотів згадати, як мати вчила його колись вправляти вивих. Спершу Міцному Молоту це ніяк не вдавалось, та згодом її слова, ледь чутні й розмиті плином часу, почали приходити до нього. Він скинув залишки щита.

— Стисни кулак,— пробурмотів Роран і зробив це лівою рукою.

— Зігни руку так, щоб кулак виступав уперед.

Він зробив це, хоча біль від того став тільки сильніший.

— Потім поверни руку назовні, від себе...

Роран скрикнув і вилаявся, коли його плече заскрипіло, а м’язи й сухожилля неприродно напнулись. Але він продовжував повертати руку, не розтискаючи кулак... Іще мить — і кістка стала на своє місце в суглобі. Роранові відразу ж полегшало. Звісно, біль — особливо в попереку й у ребрах — нікуди не зник, але він уже не був такий нестерпний, а крім того, Міцний Молот тепер міг орудувати рукою.

Він знову глянув на Барста. І те, що він побачив, сповнило його душу жахом.

Барст стояв, широко розставивши ноги, а довкола нього лежали мертві коти-перевертні. Плями крові вкривали його пом’ятий нагрудник, шматки шерсті прилипли до булави, яку він щойно підняв із землі. Щоки Барста були подряпані, а правий рукав його кольчуги перетворився на дрантя. Та загалом лорд був готовий до бою.

Кілька котів-перевертнів, які нещодавно намагалися здолати його, тепер тримались на відстані, й Роранові здавалося, що вони ось-ось кинуться навтікача. За спиною Барста лежали мертві тіла куллів та ельфів, з якими він так само бився перед тим. Було схоже на те, що всі вардени кудись зникли, оскільки Рорана, Барста й котівперевертнів оточували самі лиш солдати Імперії — вируюча маса червоних плащів.

— Стріляйте в нього! — закричав Роран, та його ніхто не чув. Хоча, ні. Його почув Барст. За якусь мить він важко рушив вбік Рорана.

— Той, Що Не Має Молота! — громовим голосом мовив лорд.— Зараз я відірву тобі голову!

Роран озирнувся довкола й побачив на землі спис. Не гаючи ні секунди, він став навколішки й підняв його — від руху в голові йому запаморочилось.

— Побачимо, як тобі це вдасться! — намагаючись говорити твердо, відповів Роран. Утім його слова прозвучали якось порожньо. А в голові у нього було лиш одне — Катріна та їхнє дитя, яке невдовзі мало прийти на світ.

Доки Барст наближався, один з котів-перевертнів, що був у подобі невеликої на зріст жінки-білявки, зумів непомітно підкрастись і розпанахати йому пазурами ліве стегно. Барст скрикнув й обернувся, але кіт-перевертень зашипів і встиг відскочити від нього. Лорд зачекав іще секунду, щоб упевнитись, що перевертень більше не заважатиме йому, і знову рушив до Рорана. Тепер накульгування Барста стало ще помітнішим.

Роран облизав пересохлі губи, невідривно дивлячись на свого ворога. На що міг сподіватися Міцний Молот? У нього був лише спис. Він не мав навіть меча. Про те щоб зрівнятися з Барстом у силі й швидкості, годі було навіть думати. До того ж, поруч із Рораном не залишилося більше нікого, хто міг би йому допомогти.

Ситуація була безнадійна, та Роран нізащо не хотів визнавати свою поразку. Одного разу він уже здався й більше ніколи цього не зробить, нехай навіть розум говорить йому про те, що на нього чекає смерть.

Тим часом Барст уже стояв над ним. І тоді Роран чимдуж ударив його

в праве коліно, сподіваючись звалити на землю, Барст відбив спис своєю булавою, а потім кинувсь на Рорана. Міцний Молот передбачив цей випад і відхилився назад. Гаряче повітря війнуло йому в обличчя, коли булава Барста просвистіла зовсім близько від його голови. Лорд вишкірив зуби в жорстокій посмішці. Він уже збирався вдарити ще раз, коли раптом згори на нього впала якась тінь. Барст підвів очі. Білий ворон Ісланзаді щосили вдарив йому в обличчя дзьобом і кігтями. Птах нестямно каркав, аж Роранові здалося, що він говорив:

— Вмри! Вмри! Вмри!

Барст лайнувся й кинув щит, а потім вільною рукою згріб ворона, зламавши йому вже ушкоджене крило. З пошматованого обличчя лорда юшила кров.

Скориставшись моментом, Роран стрибнув уперед і вдарив списом у другу руку Барста, змушуючи його кинути і булаву. Другий удар Роран хотів завдати у відкриту шию Барста, однак на цей раз лорд зловив спис рукою, вирвав його в Рорана й зламав між пальцями так легко, як Роран зламав би суху гілочку.

— Ну, а тепер ти помреш,— сказав Барст, стікаючи кров’ю. Його губи були розірвані, на місці правого ока зяяла кривава рана, але він добре бачив свого ворога цілим оком. Лорд потягнувся до Рорана, намагаючись стиснути його в смертоносних обіймах. Роран не зміг би їх уникнути, навіть якщо б хотів. Та тільки-но руки Барста зімкнулись навколо нього, Роран і собі схопив Барста за пояс і щосили крутнув його, переносячи центр ваги на ушкоджену ногу лорда.

Кілька секунд Барст тримався, а потім його коліно підігнулось, і, скрикнувши від болю, він упав на одну ногу й розімкнув свою залізну хватку. Роранові якимось дивом вдалося вислизнути з рук Барста, незважаючи на їхню просто неймовірну силу. Він забіг іззаду й спробував схопити лорда за горлянку. Барст опустив підборіддя й не дозволив Роранові зробити цього. Тоді Роран обхопив руками груди Барста, сподіваючись втримати його, аж доки хтось інший завдасть лордові смертельного удару.

Барст закричав і впав набік, потягнувши Рорана слідом за собою. Обидва воїни покотилися по бруківці. Коли тіло Барста опинялось згори, Роран не міг навіть дихнути. Але він не відпускав свого ворога. Ось лікоть Барста врізався йому в бік, і Роран відчув, як тріщать його ребра. Він зціпив зуби й щосили вчепився в лорда руками.

«Катріна»,— думав Міцний Молот.

Барст знову вдарив його ліктем. Роран скрикнув, а перед його очима спалахнули вогні. Іще один удар, наче йому в бік врізалось ковадло, потім ще...

— Ти... не... переможеш... Той... Що Не Має... Молота...— прогарчав Барст.

Хитаючись, він звівся на ноги, потягнувши Рорана за собою.

З останніх сил Міцний Молот стис свого ворога в обіймах. Потім він закричав. Та свого голосу Роран не чув. Він тільки слухав, як натужно пульсує його кров і як тріщать сухожилля.

А потім нагрудник Барста просів якраз у тому місці, де його пошкодив кулл, і кристал гучно луснув.

— Ні! — закричав Барст, коли чисте біле світло вирвалося з-під країв його кольчуги. На мить він завмер, так, наче всі його м’язи обплело ланцюгами, а потім почав тремтіти.

Світло осліпило Рорана, обпекло йому руки й обличчя. Він відпустив Барста й упав на землю, закриваючи очі. .

А світло все лилося й лилося з-під нагрудника Барста, аж доки металеві краї не почали плавитись. Потім полум’я згасло. Світ ніби потемнів, а те, що залишилось від лорда Барста, оповите димом, упало навзнак на бруківку. Роран, кліпаючи очима, дивився в безбарвне небо. Він знав, що йому треба встати, бо поруч були солдати, але бруківка під ним здавалась напрочуд м’якою, і все, чого він хотів — заплющити очі й відпочити.