Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Світ збожеволів,— тихо прошепотів Ерагон.
Тоді він розвів багаття біля того, що було колись таверною Морна, і приготував собі чималий горщик тушкованого м’яса. Доки він їв, Сапфіра блукала навколо, обнюхуючи все, що їй здавалось цікавим.
Коли з їжею було покінчено, Ерагон узяв свій горщик, миску та ложку, пішов до ріки Анори й добре вимив їх у крижаній воді. Вершник присів на скелястому березі. Він довго дивився на водоспади Ігуальда, які пролягали вгору десь на півмилі, перед тим як зникнути за виступом високої гори Нарнмор. Він наче знову побачив себе того вечора, коли повернувся з Хребта з яйцем Сапфіри в торбинці, навіть не підозрюючи нічого про те, що чекає на нього попереду. Нарешті Вершник підвівся й пішов до Сапфіри, яка вже чекала на нього біля криниці в центрі селища.
«Нам пора»,— сказав він, залазячи на спину дракона.
«Хочеш відвідати свою ферму?» — спитала Сапфіра.
«Ні,— заперечно похитав головою Ерагон.— Нехай я буду пам'ятати її такою, якою вона була колись, а не такою, як зараз».
Сапфіра погодилась. Вона розпростала крила й полетіла на південь, прямуючи тим самим шляхом, яким вони колись залишили Паланкарську долину. І все-таки Ерагон не втримався, щоб не глянути на те місце, де була його домівка. Він озирнувся, але не міг нічого розгледіти — звідси до неї було надто далеко.
На південному кінці долини Сапфіра спіймала свіжий потік повітря, і він поніс її вгору, до вершини височенної гори Утгард, де ще й досі стояла розвалена вежа, зведена Вершниками для того, щоб охороняти божевільного короля Паланкара. Вежа, яку раніше називали Едоксіл, після того, як Галбаторікс убив Враеля, отримала назву Ріствакбейн, тобто «Місце скорботи».
Сапфіра приземлилась на руїни цієї вежі. Вони разом з Елдунарі хотіли віддати шану пам’яті Враеля. Усім було дуже сумно, а особливо Умароту. Та, переборюючи тугу, він сказав:
«Дякую тобі, Сапфіро, за те, що привела мене сюди. Я ніколи й не сподівався побачити те місце, де загинув мій Вершник».
Сапфіра нічого не відповіла. Вона розправила крила, злетіла з вежі й здійнялася високо-високо над порослими травою схилами долини...
Десь на півшляху до Іліреї за допомогою одного з варденських магів з ними зв’язалася Насуада. Вона наказала їм приєднатися до великої групи воїнів, яка вирушила в похід на столицю Тейрм.
Ерагон був дуже задоволений, коли дізнався про те, що цими воїнами командує Роран. А крім того, серед них були Джоуд, Бальдор, який уже цілком орудував своєю рукою після того, як її полікували ельфи, та ще кілька карвахольців.
Справа в тому, що мешканці Тейрма не схотіли здатися навіть після того, як Ерагон звільнив їх від клятви Галбаторіксу. Вони не зважали навіть на те, що вардени за підтримки Сапфіри та Ерагона могли б легко захопити місто, якби тільки того схотіли. Так чи інакше, правитель Тейрма лорд Рістхарт наполегливо вимагав, щоб їм дозволили стати незалежним містом-державою, вільно обирати своїх правителів і встановлювати власні закони.
Досить важкі перемовини тривали кілька днів. Як наслідок, Насуада погодилась на ці умови, а лорд Рістхарт, у свою чергу, присягнув їй на вірність як своїй королеві, ба навіть, за прикладом короля Орина, пообіцяв дотримуватися варденських законів, які стосувалися магів.
Із Тейрма воїни Насуади в супроводі Ерагона й Сапфіри рушили вздовж вузького узбережжя на південь, до міста Куаста. Правитель Куасти, так само як і лорд Рістхарт, присягнув Насуаді на вірність і погодився приєднатися до її королівства. Звідти військо повернуло назад, тимчасом як Ерагон та Сапфіра злітали ще й до Нарди, далеко на північ. Аж після цього вони повернулись до Іліреї. Тут Вершник і дракон перебували кілька тижнів.
Коли дозволяв час, вони із Сапфірою залишали місто й летіли до замку, де Блодхгарм та інші чаклуни охороняли Елдунарі, які належали колись Галбаторіксу. Там Ерагон і Сапфіра допомогли лікувати розум драконів. Справа потроху просувалася вперед, але дуже й дуже повільно. Вершник боявся, що більшість Елдунарі просто перестали цікавитися життям або загубились у безкінечних лабіринтах власних спогадів. Це стосувалося навіть дуже старих драконів, таких, як Валдр. Справу ускладнювало ще й те, що ельфи, аби не наражатися на небезпеку, тримали Елдунарі в стані, схожому на транс, спілкуючись одночасно лише з кількома.
Крім того, Ерагон допомагав магам Ду Врангр Гата працювати із зачарованими скарбами, які зберігалися в цитаделі. Більша частина цієї роботи лягала саме на його плечі, адже ніхто з магів не мав ані знань, ані досвіду, потрібних для того, щоб мати справу із зачарованими речами, що їх залишив після себе Галбаторікс. Та Ерагон не заперечував — йому подобалось розкривати всілякі секрети. За цілі століття Галбаторікс зібрав силу-силенну чудес. Деякі з них були зовсім безпечні, деякі приховували в собі смертельну загрозу, та всі вони були дуже цікаві. Особливо сподобалась Ерагонові астролябія, яка, якщо притулити її до ока, дозволяла бачити зірки навіть удень. Про існування найбільш небезпечних речей знали тільки він, Сапфіра й Насуада, бо поширювати відомості про них було надто ризиковано.
Знайдені в цитаделі скарби Насуада відразу ж використала для того, щоб нагодувати й одягнути своїх воїнів, а також на відбудову міст, які були зруйновані під час боротьби з Імперією. Кожному зі своїх підлеглих вона подарувала по п’ять золотих корон — дрібничка для вельмож, але справжнє багатство для бідних фермерів. Це був жест, яким Насуада здобувала їхню повагу та відданість і якого ніколи не зрозумів би Галбаторікс. А ще Насуада повернула кількасот мечів Вершників, Мечі були різних кольорів і форми, зроблені як для людей, так і для ельфів. Усі були в захваті від цих знахідок. Ерагон і Сапфіра перевезли всю зброю до замку з Елдунарі, мріючи про той день, коли вона знову знадобиться Вершникам.
«Рунона,— подумав Ерагон,— мабуть, дуже зрадіє, коли дізнається, що творіння її рук таки збереглись».
Неоціненним скарбом були також зібрані Галбаторіксом тисячі сувоїв і книг, що їх ельфи разом з Джоудом внесли до каталогів. У тих сувоях та книгах, мабуть, ховалися численні таємниці про Вершників або магію. Принаймні Ерагон тішив себе надією, що тут можна знайти хоч би якісь натяки на те, де король заховав останнє яйце летрблака. На жаль, досі єдина згадка про летрблака й разака, на яку він натрапив, була в старих-престарих працях ельфів та Вершників, де йшлося про те, що робити з ворогом, якого не можна викрити за допомогою жодних чар.
Тепер, коли Ерагон міг відверто говорити з Джоудом, він піймав себе на думці, що розмовляє з ним постійно, довіряючи йому те, що навряд чи сказав би комусь іншому. Принаймні Вершник розповів Джоудові про те, що трапилося з Елдунарі та з яйцями драконів. Він не побоявся розказати йому навіть про те, як знайшов своє справжнє ім’я на острові Вройнгард. Говорити з Джоудом було втіхою, а надто тому, що він був одним з небагатьох людей, які знали Брома достатньо добре, щоб мати право називати його другом.