Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
— Цікаво, чи довго я буду випробовувати свою долю, перш ніж помру, як Карн? — невесело посміхнувся Міцний Молот.
— Можеш іронізувати скільки завгодно, але заперечити свій успіх у тебе все одно не вийде. Сьогодні ти одержав велику перемогу, Міцний Молоте. Точніше, капітане Міцний Молоте. Ти заслужив це звання. Я безмежно вдячна тобі за те, що ти зробив. Захопивши Аруфс, ти убезпечив нас від ведення війни на два фронти, що, швидше за все, означало б для нас поразку. Усі вардени в боргу перед тобою, і я обіцяю — усе, зроблено тобою і твоїми людьми, ніколи не буде забуте.
— Я... якщо ви дозволите, я передам своїм людям ваші слова... Для них це дуже багато важить,— Роран говорив так, ніби все почуте мало його обходило.
— Хай буде по-твоєму,— кивнула Насуада,— а тепер давай прощатися... Ти хворий, година пізня, а ми он як довго базікаємо.
— Зачекайте,— схаменувся Роран, торкнувшись дзеркала кінчиками пальців.— Зачекайте, а чому ви нічого не кажете про те, як просувається облога Драс-Леони?
— Погано,— враз посерйознішала Насуада.— Можна сказати, що ми взагалі тупцяємо на місці. Ти б став нам тут у великій пригоді... Гадаю, не варто пояснювати, як важливо для нас захопити Драс-Леону. Якщо ми не заволодіємо цим містом якнайшвидше, то можемо втратити все, за що боролись.
ТАРДСВЕРГ – УНДЗМАЛ
«Та все з тобою гаразд! — роздратовано буркнув Ерагон.— Годі вже. Усе одно з цим нічого не вдієш!»
Сапфіра пирхнула, але все одно продовжувала вивчати своє відображення в гладіні озера. Вона покрутила головою туди-сюди, а потім важко зітхнула, випустивши над поверхнею озера невеличку хмаринку диму.
«Ти впевнений? — тихо спитала Сапфіра й розвернулась до Вершника.— А якщо вона не виросте знову?»
«Як це не виросте?! У драконів луска росте весь час! Ти ж чудово це знаєш!»
«Так, але я ще ніколи її не втрачала!»
«А я кажу: годі тобі сумувати, це ж усього лиш невеличка подряпина»,— посміхнувся Ерагон і пильніше придивився до садна на лівому боці драконової морди. Рана була не довшою за кінчик Сапфіриного кігтя — на місці кількох видертих лусочок виднілась її блакитна шкіра.
Не втримавшись, Ерагон доторкнувся до неї кінчиком вказівного пальця. Шкіра була гладесенька й тепла, ніби животик щойно народженого телятка.
«Не треба, малий, лоскотно!» — знову пирхнув дракон і відвернув голову.
Вершник тихо засміявся й занурив ноги у воду, звісивши їх із каменя, на якому сидів. Вода лагідно облизала Ерагонові ступні.
«Може, садно й справді невелике,— не могла вгамуватися Сапфіра,— але його неодмінно всі помітять. Як же його не помітити? Це ж усе одно, що голий клапоть землі на вкритій снігом гірській вершині!»
Дракон скосив очі, намагаючись розгледіти свою видовжену морду й темну подряпину над ніздрею.
На цей раз Ерагон зареготав уголос, хлюпнув на Сапфіру жменьку води, але за мить зробив серйозний вираз обличчя, щоб дракон не образився:
«Та ніхто не помітить, Сапфіро! Повір мені. А навіть якщо ця подряпина й упаде комусь в око, що з цього? Невже не зрозуміло, що ти отримала її під час бою. Хіба це не героїчно?»
«Справді? — дракон іще раз повернув морду, щоб глянути на сво? відображення в озері. Його луска вигравала у воді всіма барвами веселки.— А що, коли хтось із ворожих солдатів спробує влучити мені якраз у це місце? Може, попросити гномів, щоб вони зробили мені металеву пластинку, доки не виросте нова луска?»
«Ото вже точно буде казна-що!»
«Чого це?»
«Гм...» — гмукнув Вершник і знову пирснув від сміху.
«Та годі тобі кепкувати з мене! — почала дратуватися Сапфіра.— Глянула б я, що було б, якби в тебе випало або пасмо волосся, або одна з тих ваших дурнуватих кісточок, які ви називаєте зубами. Мабуть, довелося б заспокоювати тебе кілька годин!»
«Твоя правда,— погодився Ерагон.— Біда тільки в тому, що нові зуби в нас не ростуть».
Вершник звівся з каменя й попрямував до тієї місцини, де залишив свої черевики. Він ступав дуже обережно, щоб не поранити ноги об гостре каміння й розкидане на березі гниле гілляччя. Сапфіра тим часом про обережність навіть не думала — вона чалапала берегом так, що з-під її кігтів навсібіч летіло багно.
«А ти можеш накласти закляття, щоб хоч трохи захистити цю дірку?» — спитала вона, коли Вершник узував черевики.
«Можу... Невже ти й справді так переймаєшся тією подряпиною?»
«Ясна річ...»
Вигадавши закляття, Ерагон поклав долоню правої руки на драконове садно й швиденько пробурчав кілька слів прадавньою мовою. З-під його руки з’явилося слабке лазурове світло, що діяло як оберіг.
«Ну ось,— сказав Вершник, упоравшись.— Тепер можеш не хвилюватися».
«Та де там, здається, у мене й далі випадає луска...»
«Годі, Сапфіро! Час повертатись до табору!..»
Друзі востаннє глянули на озеро й почали видиратись нагору крутим берегом. Щоб не зірватись униз, Вершник допомагав собі, чіпляючись руками за покручене коріння дерев.
За якийсь час вони вже були вгорі. Звідси, з найвищої точки берега, було видно табір варденів, що лежав за півмилі на схід, і зловісну ДрасЛеону, темна пляма якої розпливлася по землі на півночі. Однією-єдиною ознакою життя в місті були хмарки диму, що здіймалися над будинками. Торнак, як і завжди, вилежувався на вежі під південними воротами, купаючись у сонячному промінні. Здалеку здавалося, ніби він спить, хоч Ерагон напевно знав, що червоний дракон пильнує за кожним кроком варденів, і варто комусь із них наблизитися до міста, як він одразу сповістить про це Мертага й решту гарнізону.
Вершник виліз на спину Сапфіри, і дракон неквапом закрокував убік табору. У таборі варденів було напрочуд тихо, через що геть усе здавалося повільним та сонним — від перешіптування солдатів до лопотіння прапорів у туманних небесах. Єдиними істотами, котрі не піддалися загальній апатії, були худі напівдикі собаки. Вони нишпорили табором у пошуках недоїдків. Більшість собак мали подерті до крові писки, бо перед цим вони зчепилися із зеленоокими котами-перевернтями. Уже за кілька секунд після початку сутички з котами над табором здійнялося жахливе скавчання, а невдовзі вардени побачили й самих собак, що тікали від котів-перевертнів, підібгавши хвости.