Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Це були мудрі слова. І вони породили в голові Ерагона відповіді на чимало питань. Він думав про те, що йому подобається схрещувати меча з Арією, навіть попри поранення, які він отримував під час сутичок. Понад усе він хотів володіти мечем — орудувати ним найкраще за всіх у світі, якщо це, звісно, взагалі можливо. Його тішило те, що вправи заспокоюють нерви й підтримують тіло в належній формі. Крім того, була й іще одна причина, яка спонукала його так приохотитися до тренувань з ельфійкою... Зрештою, про останню обставину старому драконові знати було не обов’язково, хоч навряд чи це було для нього таємницею — недарма
Так чи інакше, Ерагон почав виправдовуватись.
«Якщо я не пущу Галбаторікса у свою свідомість, якщо мені пощастить стримати його наступ,— сказав він,— то нам усе одно доведеться з’ясовувати стосунки на мечах. Більше того, король — не єдиний ворог, який стоїть у нас на шляху... Є ще й Мертаг... А там хтозна... Що як Галбаторікс раптом узяв собі на службу якихось монстрів?.. Я не зміг самотужки здолати ані Дурзу, ані Варауга, ані Мертага. Мені хтось завжди допомагав. Але ж Арія, Сапфіра й Блодхгарм не завжди будуть поруч зі мною у вирішальні хвилини... Я повинен краще володіти мечем. І я тренуюсь, хоч поки що й без великих успіхів...»
«Варауг?..— перебив його Глаедр,— Ніколи про нього не чув...»
Кількома словами Ерагон розповів Глаедрові про облогу Фейнстера й про те, як вони з Арією вбили щойно народжену Тінь. Саме тоді Оромис і Глаедр зустріли свою смерть у небесах над Джилідом. А щоб у. старого дракона не виникало зайвих питань, Вершник тут-таки розказав і про подальші пригоди варденів, адже Глаедр, замкнувшись глибоко в собі, нічого про це не знав.
Ерагон розповідав хвилин п’ять. І весь цей час Вершник та ельфи стояли нерухомо, поглядаючи одне на одного порожніми очима,— уся їхня увага була зосереджена на образах і почуттях, що змінювались із калейдоскопічною швидкістю.
А потім запала тривала мовчанка. Мабуть, Глаедрові потрібен був час, щоб осмислити все почуте.
«Ви надто зухвалі!..— нарешті озвався дракон, і в його голосі бриніли нотки подиву.— Убити Тінь... Навіть найдосвідченіші Вершники навряд чи наважилися б на двобій із Тінню. А ви, натомість, вийшли відразу проти двох. Дякуйте небесам, що вам пощастило й ви лишились живі. Здолати Тінь — це все одно, що злетіти вище сонця».
«Так-то воно так,— відповів Ерагон,— але наші вороги не слабші за Тінь. До того ж, Галбаторікс міг легко створити нових монстрів, щоб уповільнити наше просування. Його не лякає навіть те, що вони можуть завдати непоправної шкоди всій землі».
«Глаедре,— мовила Арія,— Ерагон каже правду. Наші вороги не мають у серці жалю... ти й сам це добре знаєш,— її голос став ледь чутний.— Зараз наш Вершник не так уже й добре б’ється, і йому треба будь-що вдосконалювати свою майстерність. Я зробила все, аби навчити його найхитріших прийомів, але досвід, як не крути, приходить із середини, а не ззовні».
Від цих слів у юнака потепліло на душі. Підтримка ельфійки була йому потрібна як ніколи.
Старий дракон відповів не відразу.
«Ерагон ще не дав ладу своїм думкам,— сказав він після паузи,— а сила без думки нічого не варта. Зрештою, як і думка без, сили. Битву не можна виграти тільки мечем або тільки розумом. Тіло й думка повинні стати єдиним цілим, і якщо ти стоїш перед вибором, що тренувати,— то тренуй ліпше розум. Аріє, Блодхгарме, ви ж знаєте, що я кажу правду. Чого ж ви ще й досі не взялись за Ерагонову освіту?»
Ельфійка, як мала дитина, винувато опустила очі. Тим часом Блодхгарм був явно незадоволений — у кутиках його губ зблиснули гострі білі ікла.
«Арія тут виступає в ролі посланниці нашого народу,— заговорив він бездоганною прадавньою мовою,— а я та моя команда повинні захищати життя Сапфіри й Ерагона. Повір, Глаедре, це нелегке завдання. Воно вимагає бозна-скільки сил і часу. Ми всі хочемо допомогти Ерагонові, але тренувати Вершника — не наша справа, тим паче тоді, коли один із його повноправних учителів ще й досі живий...»
У свідомості старого дракона заграла злість. Вона нависла над усіма, ніби важкі грозові хмари. Звісно, фізично Глаедр нікому не міг завдати шкоди, але він залишався надзвичайно небезпечним. Усі прекрасно розуміли, що варто лиш драконові втратити владу над собою, як сила його думки розірве їхню свідомість на дрібні клапті.
Правду кажучи, спершу Ерагон був прикро вражений зухвалістю й грубістю Блодхгарма — він ніколи не чув, щоб ельф говорив із Глаедром таким тоном... Утім, хвильку подумавши, юнак зрозумів, що Блодхгарм зробив це навмисно: він просто хотів урятувати для них дракона, не давши йому можливості вкотре зануритись у безмежні глибини власного горя. Але так чи інакше, це був доволі ризикований план...
Обурений Глаедр заборсався в морі своїх думок — грозові хмари ставали все більші й більші, аж поки між ними не з’явилися перші тріщинки блискавок.
«Ельфе! — гаркнув дракон, і собі заговоривши прадавньою мовою.— Чи не здається тобі, що ти перейшов усі дозволені межі! Те, що роблю я, тебе взагалі не стосується... Ти навіть уявити не можеш, що я втратив. Повір, якби в мене не було обов’язків перед Ерагоном і Сапфірою, я б уже давно з’їхав з глузду. Тому не смій звинувачувати мене, Блодхгарме, сину Ілдріда, якщо не хочеш помірятись силою з останнім серед старійшин».
Ельф зблиснув очима, знов оголив ікла, але вираз його обличчя був на диво задоволений. Схоже, він і не збирався миритися з драконом.
«Тоді й ти,— відповів Блодхгарм,— не звинувачуй нас у тому, що ми не виконуємо твоїх обов’язків, старійшино. Уся наша раса співчуває твоїй втраті, але навіщо аж так жаліти себе під час війни з найнебезпечнішим за всю історію ворогом? Тим ворогом, який винищив твою расу, тим ворогом, який убив твого Вершника!»
Здавалося, Глаедр ось-ось вибухне від люті. Хвиля драконової злості врізалась в Ерагона з такою силою, що свідомість юнака була тепер схожа на пошматоване ураганом корабельне вітрило. Люди, які перебували довкола майданчика, взагалі покидали зброю і, скривившись, похапалися за голови.
«Жаліти себе?!» — прогарчав Глаедр, вимовляючи слова так, що кожне з них лунало, ніби вирок долі.
Ерагон відчув, як темні згустки у свідомості дракона набувають дедалі чіткіших обрисів. Було ясно: якщо Глаедр дозволить своїй злості вихлюпнутись назовні, катастрофи не уникнути.
Ситуацію врятувала Сапфіра. Її голос розітнув скаламучений вир емоцій, ніби ніж масло.
«Учителю,— мовила вона,— я дуже хвилювалась за тебе. Мені надзвичайно приємно знати, що ти нарешті відновив свою силу. Жоден із нас не зможе зрівнятися з тобою, тому нам потрібна твоя допомога. Без тебе наше прагнення подолати Імперію залишиться тільки мрією».