Ерагон. Спадок, або Склеп душ
Шрифт:
Відчуваючи на собі десятки поглядів, Ерагон розправив плечі, задер підборіддя й пішов упевненими владними кроками. Вардени повинні були бачити, що Вершник сповнений рішучості й витягне військо з будь-якої халепи... Слід було підтримати бойовий дух солдатів бодай у такий спосіб, інакше вони взагалі могли показитися від нудьги.
«От якби Мертаг і Торнак покинули місто! — думав Ерагон.— Тоді б ми пішли на штурм, не вагаючись ані секунди».
Але поки що про Драс-Леону можна було навіть не мріяти. Принаймні Насуада навідріз відмовлялась атакувати місто й, правду кажучи, мала на те серйозні підстави.
— Ерагоне,— суворо казала вона,— ти забув, як насилу вийшов сухим із води після останньої сутички з Мертагом? Ти забув, як він поранив тебе в стегно? А оце його попередження, мовляв, це я з тобою граюся просто так, але наступного разу битиму вже по-справжньому! Він не кидає слів на вітер. Звісно, Мертаг негідник, але в мене б не повернувся язик назвати його брехуном.
— Коли йдеться про битву двох магів, самою силою не обійдешся,— пробував заперечити Ерагон.
— Твоя правда, але й нехтувати нею теж не слід. Крім того, він тепер заручився підтримкою священиків Хелгрінда, а більшість із них, здається мені, володіють магією. Я не буду ризикувати тобою й не дозволю вийти тобі сам на сам із Мертагом, навіть якщо тебе будуть підтримувати бойові маги Блодхгарма. Доки ми не придумаємо, як виманити Мертага й Торнака з міста або як заманити їх у пастку, доки в нас не буде переваги, завдяки якій ми зможемо їх здолати, ми сидітимемо тут, Ерагоне.
Вершник заперечував, доводив, що чекати безглуздо.
— Припустімо,— казав він,— мені не вдасться здолати Мертага. Як же тоді можна сподіватися, що я одержу перемогу над Галбаторіксом?!
Але Насуада була непохитна. Разом із Арією, Блодхгармом та всіма бойовими магами Ду Врангр Гата вона вигадувала найнеймовірніші плани і найскладніші сценарії, шукала можливість використати хоч якісь переваги варденів, та більшість стратегій виявлялись недієвими, оскільки вимагали більше часу й ресурсів, ніж їх зараз було. Насуада зазирнула навіть до Елви й спитала, чи варденам часом не зможе допомогти її дар, що дозволяє відчувати біль інших людей.
— Якщо я знатиму про біль варденів, що вони його зазнають під час боротьби з Торнаком і Мертагом, можливо, це стане мені в пригоді...— пояснила Насуада.
Мала провидиця тільки злісно всміхнулась:
— Я не маю ані найменшого бажання тобі допомагати, Насуадо. Пошукай собі якусь іншу дитину, яка зможе виграти цей бій... А мене облиш...
Словом, вардени продовжували чекати. Дні спливали за днями. Солдати ставали все більш насуплені й невдоволені, а Насуада дедалі дужче нервувала. До бездіяльності додалась іще одна проблема — армія нагадувала велетенську ненаситну істоту, провіант зникав у тисячах шлунків, ніби в бездонному проваллі, й ось-ось мав закінчитися, через що порції ставали все меншими й меншими. Під час походу було куди легше. Війна є війна, то му4 в ар ден и конфісковували їжу й худобу в мешканців кожного захопленого села — завдяки цьому вони й трималися, не гребуючи полюванням на дичину довкола табору. Зупиняючись на два-три дні, військо залишало після себе спустошені ділянки землі, на яких не було геть нічого їстівного, точнісінько як після сарани.
Аж ось — довготривала зупинка. Власна провізія вже давно скінчилась, тож варденів щедро й гостинно підгодовувала Сурда. Проте харчі надходили нерегулярно, і годі було сподіватися кардинально змінити ситуацію на краще.
Ерагон чудово розумів, що, попри фанатичну відданість своїй справі, воїни навряд чи зрадіють перспективі повільної голодної смерті. Іще трохи — і вони просто втечуть собі в якийсь віддалений закуток Алагезії й спокійно доживатимуть віку, не переймаючись ані Імперією, ані Галбаторіксом.
Думки про це не давали заснути й Насуаді. Щоранку вона виглядала надзвичайно виснаженою, а мішки під її очима нагадували невеличкі сумні посмішки.
У цій скрутній ситуації Вершника тішило тільки те, що Роранові таки вдалося здолати Аруфс. Він захоплювався подвигом кузена, більше того, не був упевнений, що сам із такою ж легкістю заволодів би цим неприступним північним містом.
«Як тільки Роран повернеться,— пообіцяв сам собі Ерагон,— одразу ж накладу на нього всі можливі закляття-обереги. Я й так втратив частину сім’ї через Імперію й Галбаторікса... У мене так мало рідних людей...»
Розмірковуючи про це, Вершник зупинився, щоб пропустити повз себе трійко гномів, які про щось завзято сперечалися. Гноми були без шоломів, але вплетені в їхні бороди кільця красномовно свідчили, що вони належали до клану Дургрімст Інгейтум. Про що саме точилася суперечка, Ерагон, на жаль, так і не зрозумів, але, судячи з піднесеного тону й жвавої жестикуляції, тема була дуже важлива. Утім, навіть розв’язуючи якесь важливе питання, гноми все одно нагадували дітей, котрі посварилися через якусь дрібницю. Принаймні, зиркнувши на їхні серйозні обличчя, Вершник не зміг стримати посмішку.
На превелику радість усіх варденів, армія гномів на чолі з королем Ориком прибула до Драс-Леони два дні тому. Тепер у таборі тільки й говорили про це та ще про героїчне захоплення Аруфса.
Разом із гномами армія варденів стала вдвічі чисельнішою, і це значно збільшило їхні шанси дістатися Урубейна й поквитатися з Галбаторіксом. Залишалося тільки дати раду з Мертагом і Торнаком...
Пройшовши табором трохи далі, Ерагон помітив Катріну. Вона сиділа біля свого намету й в’язала одяг для майбутнього немовляти.
— Здрастуй, кузене! — гукнула жінка, привітно махнувши рукою.
Ерагон посміхнувся їй у відповідь, проте почимчикував далі. Треба було нагодувати Сапфіру й трішки перепочити самому. Невдовзі дракон уже ум’яв велетенський шмат м’яса й умостився на сонячній галявині під наметом Вершника. За наказом Насуади, цю галявину завжди лишали вільною, щоб Сапфіра мала достатньо місця для зльоту й приземлення. Саме тут дракон і згорнувся клубком, краєм ока спостерігаючи за тим, як Ерагон дістає із сідельної торби «Доміа абр Вірду». Юнак тим часом узяв стару книгу, заліз під ліве крило Сапфіри й примостився в западинці між її шиєю та мускулястою лапою. Сіючись крізь складки крила й відбиваючись від луски, світло вкривало сторінки книги яскравими візерунками. Це трохи заважало читати, але Вершник не ремствував — найголовніше те, що він буз разом із Сапфірою.
Так вони просиділи години зо дві, аж доки Ерагон не втомився розшифровувати вигадливі письмена монаха Гесланта. Потім, щоб хоч якось розвіяти нудьгу, вони знову почали тинятися між наметами, розглядаючи захисні споруди й перемовляючись із вартовими, що стояли по периметру варденського табору.
Аж раптом на східному кінці табору, там, де розташувалися війська гномів, Ерагон і Сапфіра помітили якогось гнома. Той сидів навпочіпки біля діжки з водою. Його рукава були засукані до ліктів, а сам він розкачував долонями невеличку кульку грязюки. Біля його ніг валялася маленька паличка. Цей гном займався такою дивною справою, що спливло кілька хвилин, перш ніж Ерагон упізнав у ньому Орика й підійшов ближче.