Ерагон
Шрифт:
Парубок і дракон рушили слідом за Ориком до намету, де знайшли хліб, воду й кілька шматків в’яленого м’яса. Вони з’їли все без жодних нарікань, адже це було краще, ніж взагалі залишитись голодними.
Коли вони попоїли, Орик наказав їм почекати, а сам пірнув у лави вояків. Перегодом він повернувся в супроводі кількох гномів, щО тягли за собою бойові обладунки для прибульців.
— А це ще навіщо? — здивувався Ерагон, торкаючись важелезного залізяччя. Жодна людина не змогла б під час бою нормально рухатись із такою вагою.
— Подарунок від Ротгара, — задоволено
— Гаразд, але навіщо вони мені? — перепитав юнак.
— Та ж це обладунки для твого дракона! — здивувався Орик. — Адже ти не пустиш його в бій незахищеним? До речі, повний набір обладунків для дракона, щоб ти знав, — дуже рідкісна річ!
«Обладунки для дракона! — подумки вжахнувся Ерагон. — Сапфіро, що ти на це скажеш?»
— А давай-но поміряєм! — із захватом вигукнула вона у відповідь.
Після доволі марудної вовтузні, а вбирання дракона в металеві шати — справа неабияк марудна, Ерагон з Ориком відійшли вбік, аби помилуватись своєю роботою. Усе вийшло якнайкраще: броня закривала дракона по самісінькі очі, і тільки крила залишались незахищеними.
— Ну як я тобі? — почув Ерагон глухий, немов із-під землі, голос.
— Потрясно! — відповів той.
— Для тебе в мене теж дещо є, — сказав Орик, збираючи рештки невикористаних обладунків. — Хоч ми й рідко виготовляємо зброю для людей, але дещо я все-таки знайшов…
Ерагон одягнув через голову міцний лускатий панцир зі шкіряною підкладкою, що, неначе спідниця, сягав йому до колін. Той важко ліг на плечі, побрязкуючи при кожному кроці, тож юнакові одразу ж довелося вдягти пояс із Зароком. На голову він начепив спочатку шкіряну шапочку, потім кольчужний підшоломник і нарешті шолом із золота й срібла. На передпліччя йому прикріпили нарукавники, ноги захистили спеціальними щитками, а руки — бойовими рукавицями. І врешті-решт гном вручив спантеличеному Ерагонові величезний меч із зображенням дуба.
Усі ці речі були дуже дорогі, тож юнак уклонився до землі й шанобливо сказав:
— Дякую, друже, тобі й твоєму королеві за цей безцінний подарунок!
— Почекай із подякою, — посміхнувся Орик. — Нехай ці обладунки спочатку допоможуть тобі під час бою.
Якраз у цю мить військо, що шикувалося поблизу них, несподівано рушило, розділившись на три колони. Ерагон розгублено глянув на гнома, але той тільки знизав плечима:
— Гадаю, нам саме час до них приєднатись.
Вони долучилися до однієї з колон, яка прямувала до стінки кратера. По дорозі юнак хотів був розпитатися про ургалів, але гном знав тільки те, що до ворогів було заслано розвідників. Невдовзі колона зупинилася біля зруйнованого тунелю, вихід до якого було завалено камінням.
— Мабуть, це одне з тих місць, де вони хочуть виманити ургалів на поверхню, — збагнула Сапфіра.
Гноми встромили в землю сотню жердин із ліхтарями. Вони утворили чималий острівець світла, що сяяв, неначе вечірнє сонце. Біля виходу з тунелю вояки розпалили багаття й почали гріти величезні казани зі смолою. Ерагон
Нудячись між працьовитими гномами, Ерагон і собі спробував'їм допомогти, приєднавшись до гурту вояків, що рили траншеї. Сапфіра теж не сиділа на місці. Тим часом Орик уважно перевіряв, як будують барикади для лучників. Коли траншеї було вирито й укріплено колодами, Ерагон із драконом сіли трохи перепочити.
— Усі люди й гноми зараз на полі бою, — сказав Орик, умощуючись поруч. — Підходи до Тронжхейма перекрито. Ротгар очолив колону зліва від нас, а Аджихад повів ту, що попереду.
— А хто командує нашою? — поцікавився парубок.
— Йормундур, — буркнув гном і раптом аж підскочив від подиву: — А це що таке?
До них наближався озброєний мечем і щитом Мертаг, ведучи за собою вірного Торнака.
— Не хвилюйся! — гукнув юнак. — Аджихад звільнив мене з-під варти.
— А чого б це він тебе звільняв? — з недовірою спитав Орик.
— Він сказав, що це слушна нагода перевірити, чи в мене справді добрі наміри, — відповів Мертаг. — Мабуть, він іще й досі не вірить, що я не збирався заподіяти варденам шкоди.
Ерагон страшенно зрадів, що його приятель на свободі, адже той був неперевершеним бійцем.
— А звідки нам знати, що ти не брешеш? — скривився гном.
— Бо я так сказав, — раптом пролунав позаду голос Аджихада. Вбраний у бойову кірасу й озброєний мечем, він підійшов до них.
— Орик непогано тебе спорядив, — сказав Аджихад Ерагонові, відвівши його вбік.
— Авжеж, — зніяковів хлопець. — А що чути з тунелю?
— Нічого, — відповів Аджихад. — Один із близнюків залишається в Тронжхеймі. Він буде спостерігати за битвою й передаватиме нам інформацію через свого брата. Я знаю, що ти можеш спілкуватися на відстані, тож мені треба, аби ти переказував близнюкам усе, що бачиш, ну й, звісно, мої накази. Гаразд?
Ідея спілкуватися з близнюками не дуже сподобалась Ерагонові, але відмовити він не міг.
— І ще одне, — кивнув володар, — ти не піхотинець і не кавалерист, тебе взагалі важко зарахувати до будь-якого військового підрозділу, якими я звик керувати. Зрозуміло, в бою може всяке трапитись, але вам із драконом краще залишатися на землі. У повітрі ви будете надто гарною мішенню для лучників. Ти битимешся верхи на Сапфірі?
— Я ще не знаю, — відповів Ерагон, який ніколи раныше не бився верхи: не те що на драконі, але навіть на коні. — Навряд чи я когось дістану мечем, сидячи на Сапфірі. Хіба що там будуть ті ургали-велетні, які нас переслідували.
— А куди ж без них! — зітхнув Аджихад. — Але ти мусиш стерегтися, бо, якщо з тобою трапиться якесь лихо, це буде надто великою втратою для варденів.
Сказавши це, володар подався геть.
Ерагон повернувся до Орика з Мертагом і присів навпочіпки біля Сапфіри, впершись коліньми в щит. Усі застигли в очікуванні, як і сотні вояків довкола. Юнак мимохіть озирнувся, і його серце несамовито закалатало: неподалік від них стояла прекрасна Арія, озброєна мечем.