Ерагон

Паолини Кристофер

Рогаті потвори вискочили з лісу й оточили свою жертву, перекриваючи їй усі шляхи до відступу. Вона з розпачем роззирнулася навсібіч, шукаючи виходу з пастки. А побачивши, що виходу немає, ельфійка з королівською гідністю випросталась, презирливо спостерігаючи за Смерком. Той з піднятою рукою наблизився до полонянки і, тішачись з її безпорадності, наказав: «Схопити її».

Та коли ургали кинулись було вперед, ельфійка швидко розв’язала свою торбинку, вихоПИВШИ з неї великий Сапфіровий камінь. Його гладенька поверхня замерехтіла, віддзеркалюючи світло лісової пожежі. Полонянка здійняла камінь

над головою, її уста нечутно шепотіли якесь закляття. У розпачі Смерк вигукнув: «Гарізла!».

З його руки знову з’явилася куля червоного полум’я і, наче та стріла, полетіла в бік ельфійки. Але було вже надто пізно. Смарагдове сяйво на мить освітило нічний ліс, і камінь щез. Цієї ж миті вогняна стріла влучила в ельфійку, і та впала без пам’яті.

Аж завивши від люті, Смерк щосили ввігнав свого меча в найближче дерево. Лезо наполовину ввійшло в стовбур і застрягло, а руків’я дрібно затремтіло на довгому клинку. Раптом зі Смеркової руки зірвалися ще дев’ять блискавок і вразили всіх ургалів. Розлючена істота витягла з дерева свого меча й наблизилась до ельфійки.

Коли та, заламавши свої тонкі руки, звела до неба очі, з її тонких вуст злетіло прокляття на якійсь невідомій мові. І тільки холодні зірки — незворушні потойбічні свідки — мовчки спостерігали за нею. Скривившись від огиди, потвора глянула на розпростерту ельфійку.

Її краса могла зачарувати будь-кого зі смертних, та Смеркові було байдуже. Перш за все він пересвідчився, що камінь справді зник, потім вивів свого коня зі схованки між деревами й прив’язав ельфійку до сідла. Урешті-решт, він сів на коня й подався геть.

Смерк гасив полум’я тільки на своєму шляху, залишаючи решту лісу в обіймах вогню.

Знахідка

Ставши навколішки в прим’ятому очереті, Ерагон пильно придивлявся до слідів. Відбитки ратиць підказували йому, що олені пройшли цими луками десь із півгодини тому. Незабаром вони мали зупинитися на ночівлю. Його ціль, маленька самка, яка помітно накульгувала на ліву передню ногу, ще й досі перебувала в стаді. Парубок навіть дивувався, як вона примудрилася не потрапити в пазурі вовка чи ведмедя.

Високе небо було погожим, у повітрі грався легенький вітерець. Срібляста хмаринка поволі пливла понад горами, які оточували цю місцину з усіх боків. Її краї віддзеркалювали червонясте світло повного місяця, що лежав між двома верхівками гір, наче в колисці, і нагадував про час осінніх жнив. Гірські струмки стрімко збігали з неприступних льодовиків і мерехтливих снігових вершин. Над полониною висів такий густий туман, що мисливець майже не бачив власних ніг.

Ерагону було п’ятнадцять, менш ніж за рік він мусив стати дорослим. Чорні брови відтіняли його темно-карі очі. Парубок увесь час безугавно працював, тож одяг йому геть обшарпався. У піхвах на поясі висів мисливський ніж, а тисовий лук було захищено від туману футляром з оленячої шкіри. За плечима на дерев’яній палиці він ніс торбинку.

Переслідуючи самицю оленя, Ерагон зайшов далеко в Хребет — дике гірське пасмо, що тяглося з півдня на північ Алагезії. Люди часто приносили з цих гір погані чутки, які не віщували нічого доброго. Та незважаючи на це, Ерагон не боявся Хребта — він був чи не єдиним мисливцем з усього Карвахола, котрий насмілився полювати так глибоко між його скелястих круч.

Його похід тривав ось уже третю добу, тож запаси їжі наполовину вичерпалися. Якщо він не дістане цього оленя, то доведеться повертатися додому з порожніми руками. Зовсім швидко розпочнеться зима, його родині потрібне буде м’ясо, а купувати м’ясо в Карвахолі Ерагону було не по кишені.

Рішуче налаштований, парубок якусь мить постояв у слабкому місячному сяйві, а потім хутко рушив лісом до найближчого межигір’я, де, на його думку, мали відпочивати олені. Дерева затуляли небо й відкидали на землю мереживні тіні. Вряди-годи мисливець поглядав на сліди: він знав дорогу.

Вийшовши на полонину, Ерагон неквапом взявся за лук, витяг три стріли й поклав одну з них на тятиву, тримаючи решту в лівій руці Місячне сяйво вихоплювало з темряви два десятки оленів, що застигли на траві. Самиця, за якою він стежив, спочивала скраєчку, незграбно випроставши передню ногу.

Ерагон нечутно підкрався ближче, тримаючи лук напоготові. Як довго він чекав цієї миті! Затамувавши подих, юнак прицілився і… раптовий вибух розірвав довколишню тишу.

Олені посхоплювалися на ноги. Ерагон хотів був кинутись навперейми, але пекельний вогонь обпік йому щоку. Він насилу пустив стрілу в оленя, що пробігав повз нього. Просвистівши зовсім поруч із ціллю, стріла щезла в темряві. Лаючись, мисливець розвернувся й навмання вистрілив удруге.

Позаду парубка, де щойно був олень, тепер лежала випалена полум’ям галявина. Утративши своє колюче вбрання, самотньо стояли голісінькі сосни, а траву було геть витолочено. Тоненький димок здіймався в повітря, розносячи запах горілого. Посеред згарища виднівся блискучий синій камінь. Туман, що звивався над галявиною, почав огортати його своїми тонкими пасмами.

Якийсь час Ерагон перечікував можливу не6езпеку, але, крім туману, більше нічого так і не помітив. Нарешті він трохи послабив тятиву й зробив кілька кроків уперед, увійшовши в бліду тінь місяця. Юнак наблизився до каменя, обережно торкнувся його стрілою й миттю відскочив назад. Нічого не сталося, тож він з острахом підняв незнайому річ.

Ще ніколи природа не створювала камінь, відточений так досконало. Його бездоганно гладеньку темно-синю поверхню вкривало павутиння тонких прожилок. На доторк він був холодний і нагадував застиглий шовк. Овальної форми, приблизно з фут завдовжки, камінь важив кілька фунтів, хоча на вигляд мав бути важчим.

Знахідка видалась Ерагонові чудовою й водночас страшною. «Звідкіля тут цей камінь? Для чого він?» — не міг збагнути юнак. До того ж, було геть незрозуміло, чи він з’явився тут випадково, чи навмисне? «Якщо згадати старі перекази, — подумав Ерагон, — то без магії тут не обійшлося, отже, слід бути обережним».

«Але що його робити з цим каменем? — подумки запитав себе юнак. — Нести його буде важко, та ще, чого доброго, й небезпечно. Краще залишу його тут». Трохи повагавшись, Ерагон уже намірився кинути камінь геть, але щось його зупинило. «Принаймні за нього можна купити хоч якісь харчі», — подумав він, знизав плечима й запхав камінь до торби.