Ерагон

Паолини Кристофер

Уранці восьмого дня Роран вийшов на шлях, аби вкотре переконатися, що торговців не видно. Наступного дня всі готувалися до поїздки в Карвахол та шукали речі, які б там можна було спродати. Надвечір, остаточно зневірившись, Ерагон знову вийшов на шлях. Аж раптом у глибокому снігу він помітив сліди коліс, а між ними відбитки копит. Вигукуючи радісну звістку, юнак стрімголов помчав додому, де всі з новими силами почали збиратися в дорогу.

* * *

Ще вдосвіта поклажу з продуктів на продаж було завантажено у візок. Герроу сховав зароблені протягом року гроші в шкіряний мішечок і

намертво пристебнув його до пояса. Ерагон прилаштував свій камінь поміж мішками із зерном, аби той не скотився, коли візок підкидатиме на вибоїнах.

Нашвидкуруч поснідавши, вони запрягли коней і зробили стежку до шляху. Вози торговців почасти його розчистили, тож пересуватися можна було доволі швидко. Опівдні на обрії з’явився Карвахол.

Удень це було гамірне маленьке сільце, сповнене вигуків та сміху. Торговці розбили табір просто неба на околиці. Безліч возів, намети, багаття — усе це вигравало строкатими барвами на білому снігу. Чотири намети трубадурів були яскраво прикрашені. Живим ланцюжком табір поєднував із селом безперервний потік людей. Юрби люду снували біля барвистих наметів, що заполонили головну вулицю села. Через постійний галас коні тихо іржали. Утоптаний до блиску сніг подекуди танув від тепла багать, а стійкий аромат смажених лісових горіхів змішувався з багатьма іншими пахощами, що линули звідусіль.

Герроу знайшов місце, де поставити свого візка, і прив’язав коней. Потім він дістав із мішечка кілька монет:

— Купіть собі якоїсь смакоти. Роране, роби, що хочеш, тільки не спізнися на вечерю до Хорста. А ти, Ерагоне, візьми камінь і ходи зі мною.

На прощання юнаки посміхнулися один до одного, запихаючи гроші в кишені й розмірковуючи, як би їх витратити.

Трохи перегодом Роран, набравши рішучого вигляду, кудись подався, а Герроу потягнув Ерагона в натовп, намагаючись проштовхатись крізь вуличну тисняву. Жінки купували тканину, їхні чоловіки розглядали неподалік нові клямки, гачки й інструменти. Дітлахи стрімголов бігали вулицею туди-сюди, збуджено повискуючи. Тут було виставлено ножі, там прянощі, ряди блискучих горщиків височіли поруч зі шкіряною упряжжю…

Ерагон зацікавлено розглядав торговців. Цього разу вони здалися йому не такими заможними, як торік. Їхні діти виглядали наляканими й полохливими, а одяг вони мали старий і полатаний. Виснажені чоловіки тримали при собі мечі й кинджали, до яких вони за цей короткий час, здавалося, уже встигли призвичаїтись. Навіть жінки мали на поясах кинджали.

«Що сталося? Чому вони такі? І чому вони спізнилися?» — дивувався Ерагон. Він пам’ятав торговців веселими й дружніми, а ось тепер від їхніх посмішок не лишилося жодного сліду. Тим часом Герроу й далі намагався проштовхатись вулицею, шукаючи Мерлока, торговця, який гендлював різними дрібничками та ювелірними виробами.

Вони знайшли його біля намету, де той показував свій крам кільком жінкам. Появу кожного нового виробу супроводжували захоплені вигуки. Ерагон здогадався, що тут невдовзі спорожніє не один гаманець. Здавалося, щоразу, коли хтось вихваляв його крам, Мерлок починав квітнути. Бундючний, із козлячою борідкою, він дивився на весь світ з легким презирством.

Крізь юрбу захоплених жінок до торговця годі було продертися, тож Герроу з Ерагоном вирішили трохи зачекати, присівши неподалік. А щойно Мерлок звільнився, вони поспішили до нього.

— І на що ж панове хочуть глянути? — спитав Мерлок. — На амулети чи, може, на якісь прикраси для пань?

Картинним жестом він витяг срібну троянду напрочуд тонкої роботи. Полірований метал так і полонив очі, тож Ерагон захоплено глянув на прикрасу. А торговець він своє:

— Вона не коштує навіть трьох крон, хоча й приїхала здалеку, від славетних майстрів Белатони.

— Ми хочемо не купити, а навпаки, продати, — тихо зашепотів на те Герроу.

Мерлок одразу ж сховав троянду й зацікавлено зиркнув на нього:

— Розумію. Якщо ваш товар і справді має якусь цінність, ви можете обміняти його на один чи на кілька цих вишуканих виробів.

Він на мить змовк. Ерагон з дядьком теж зніяковіло притихли.

— То ви маєте ту річ, про яку говорите? — спитав торговець.

— Так, але, якщо ваша ласка, ми б хотіли показати її вам деінде, — твердо сказав Герроу.

Мерлок звів брови, але спробував приховати свій подив:

— У такому разі, дозвольте запросити вас до свого намету.

Він зібрав крам, обережно склав його в окуту залізом скриню, замкнув її, а потім повів їх на вулицю. Усі троє рушили вперед тимчасовим табором торговців і, покружлявши між возами, вийшли до намету, що стояв осторонь решти. Згори намет був малиново-червоний, а знизу —. темний, із тоненькими кольоровими трикутниками, які накладалися один на одного. Мерлок розв’язав отвір входу й відкинув ряднину вбік.

Усередині намет було захаращено всіляким дрібним крамом і дивовижними меблями — там стояли кругле ліжко й ослінчики, змайстровані з пеньків. На білій подушці лежав кривий кинджал з рубіном на руків’ї.

Мерлок закрив вхід і повернувся до своїх гостей:

— Прошу, сідайте. А тепер, — сказав він, коли гості нарешті вмостилися, — покажіть мені те, заради чого ми бачимося віч-на-віч.

Ерагон розгорнув камінь і поклав його перед крамарем. Зблиснувши очима, Мерлок простягнув до нього руки, але миттю зумів себе опанувати:

— Можна глянути?

Герроу ствердно кивнув, і Мерлок узяв камінь у руки.

Поклавши коштовність на коліна, крамар потягнувся до якоїсь вузенької скрині. Діставши з неї великі мідні ваги, він поставив їх на підлогу. Спочатку Мерлок зважив камінь, потім ретельно вивчив його поверхню за допомогою збільшувального скла, яким зазвичай користуються ювеліри, а потім обережно простукав дерев’яним молоточком і провів по ньому загостреним кінчиком крихітного прозорого каміння. Нарешті він виміряв довжину й діаметр каменя, записавши всі дані на грифельній дошці. Якийсь час крамар розмірковував над результатами.

— Ви знаєте, скільки це коштує? — спитав він трохи перегодом.

— Ні, — зізнався Герроу. Його щока нервово тремтіла, і він завовтузився на стільці.

Мерлок скривився:

— На жаль, я теж не знаю. Але я можу впевнено вам сказати: білі прожилки складаються з того самого матеріалу, що й синє довкола них, і відрізняються лише за кольором. Але я не маю жодного уявлення, що це таке. Цей камінь твердіший за діамант і взагалі найміцніший з усіх каменів, які мені коли-небудь доводилось бачити. І той, хто його огранив, повинен був користуватися або невідомими мені інструментами, або магією. Окрім того, усередині він порожній.