Ерагон
Шрифт:
Ерагон миттю збагнув, чому Морн був такий сумний. Людям потрібні гроші. Без них вони не протягнуть.
— А про що ж вони базікають? — поцікавився він.
Мори пирхнув:
— Вони кажуть, ніби вардени уклали угоду з ургалами й збирають військо, щоб на нас напасти. Так, наче ми довгий час були в безпеці тільки завдяки нашому королю. Хоч йому, Галбаторіксу, насправді геть байдуже, чи спалять ущент наші села, чи ні… Ходи, послухай їх. А в мене досить клопоту й без тих побрехеньок.
Один із торговців був товстун,
Безуспішно намагаючись примостити своє драглисте тіло на стільці, перший торговець сказав:
— Ні, ні, ви не розумієте. Тільки завдяки постійній турботі короля ви зараз можете мирно гомоніти з нами. Якби він, премудрий володар, позбавив вас підтримки, було б вам непереливки!
Хтось голосно заперечив:
— Еге ж, ви ще скажіть, що вершники повернулися, а кожен з вас убив сотню ельфів. Ви що, маєте нас за дітей, які вірять у ваші казки? Ми самі дамо собі раду.
Уся компанія гучно зареготала.
Торговець хотів був щось відповісти, але тут, махнувши рукою, втрутився його худий компаньйон. Коштовні персні зблиснули на його пальцях:
— Ви все неправильно зрозуміли. Ми знаємо, що імперія не може дбати про кожного з нас, як вам, певно, того хотілося б, але вона може стримувати ургалів та інших потвор, аби вони не сплюндрували це… — він довго шукав потрібне слово, — місце.
— Ви, — продовжив торговець, — цілком слушно обурюєтесь через те, що імперія ставиться до людей несправедливо, але жоден уряд не може догодити кожній людині. І завжди виникатимуть якісь суперечки й конфлікти.
Проте більшість із нас не має на що скаржитись. У кожній країні є свої невдоволені, яких не влаштовує баланс влади.
— Так! — вигукнула якась жінка. — Якщо ви хочете принизити варденів!
Товстий чолов’яга зітхнув:
— Ми вже пояснювали, що вардени не збираються вам допомагати. Це брехня, яку довгий час поширюють зрадники, намагаючись підірвати імперію й переконати нас, що справжня загроза походить зсередини, а не ззовні. Готуючись до нападу, вони скрізь мають своїх шпигунів. І ніколи не знаєш, хто на них працює.
Ерагон так не думав, але торговець говорив доладно, тож люди почали кивати. Тоді юнак зробив крок уперед і мовив:
— А звідки ви це знаєте? Я можу сказати, що хмари зелені, але це ще не означає, що вони насправді такі. Доведіть, що ви не брешете.
Обидва чоловіки гнівно витріщилися на юнака, а принишклі селяни чекали на відповідь.
Худорлявий торговець заговорив першим, намагаючись не дивитися Ерагонові в очі:
— Хіба
Слухачі спочатку засовалися на своїх стільцях і глянули на Ерагона. Але потім хтось із селян кинув торговцям:
— Відповідайте на запитання.
— Ми кажемо так, бо керуємось здоровим глуздом, — мовив товстун, і на його верхній губі заблищали крапельки поту. Така відповідь обурила селян, тож суперечка тривала далі.
Тим часом Ерагон повернувся до шинквасу з кислим присмаком у роті. Він іще ніколи не зустрічав людину, яка б виправдовувала імперію, ганьблячи її ворогів. У Карвахолі панувала глибока, ледь не споконвічна, ненависть до імперії. Держава жодного разу не допомогла їм за тих часів, коли вони голодували, а збирачі податків завжди були нещадними. Король просто чхав на них, і переконати юнака, що це не так, було несила. Він не міг не думати про варденів, групку повстанців, що постійно нападала на імперію.
Ніхто не знав ані імені їхнього ватажка, ані того, хто зібрав їх докупи, коли сто років тому Галбаторікс прийшов до влади. Щоразу відбиваючи напади володаря, повстанці здобули велику прихильність у населення. Історію варденів оповивала таємниця — відомо було тільки те, що коли ти втікач і тобі треба десь сховатися, або ти просто ненавидиш імперію, вардени радо приймуть тебе до себе. Проблема полягала лише в тому, аби їх знайти.
Морн схилився над шинквасом і мовив:
— Правда ж, неймовірно? Вони гірші за стерв’ятників, які кружляють над живою твариною. Якщо вони й далі тут сидітимуть, то можуть бути проблеми.
— У нас чи в них?
— У них, — сказав Морн, і цієї ж миті таверну сповнили обурені вигуки. Ерагон пішов якраз тоді, коли суперечка почала повільно переростати в бійку. Двері за юнаком зачинилися з глухим гуркотом, і гамір стих. Надворі вечоріло, сонце швидко котилося до обрію, тож будинки відкидали на землю довгі тіні. Простуючи вулицею, Ерагон помітив на алеї Рорана й Катріну.
Роран щось говорив, але Ерагон не розчув його слів. Катріна, опустивши очі додолу, ледь чутно відповідала, а потім, звівшись навшпиньки, несподівано поцілувала парубка в щоку й кинулася геть. Ерагон підстрибом підбіг до Рорана:
— Я так бачу, ти не марнуєш часу! — зухвало гукнув він.
Та Роран, буркнувши щось нерозбірливе собі під носа, попрямував вулицею.
— Чув, що кажуть торговці? — намагаючись не відставати, спитав його Ерагон.
Місцеві мешканці вже розійшлися по домівках, розмовляючи з торговцями або чекаючи, доки стемніє і трубадури почнуть свою виставу.
— Чув, — Роран виглядав збентеженим. — А що ти думаєш про Слоуна?
— А що я можу думати?
— Коли він дізнається про нас із Катріною, проллється кров, — сказав Роран.