Ерагон

Паолини Кристофер

Відкрита полонина була надто небезпечною для ночівлі, тож юнак, повернувшись до лісу, розстелив свою похідну постіль під вивернутим корінням старезного дерева. Повечерявши хлібом і сиром, він загорнувся в ковдру й, перш ніж поринув у сон, довго міркував про те, що сталося.

Паланкарська долина

Вранішнє сонце, зійшовши, залило небо жовто-рожевими барвами. Повітря було свіжим, солодким і дуже холодним. Береги гірських річок вкрилися кригою, а маленькі озерця повністю замерзли. Попоївши каші, Ерагон повернувся на полонину, аби

оглянути випалену землю. Але навіть при ранковому світлі він не побачив нічого нового, тож рушив додому.

Старий оленячий слід подекуди ледь виднівся, а місцями взагалі зник. Цю гірську стежку проклали тварини, тому вона часто повертала назад, роблячи величезні зигзаги. Але, попри все, вона була найкоротшим шляхом у долину.

Хребет — одне з небагатьох місць, які король Галбаторікс не міг уважати своїми володіннями. Ще й дотепер ходили легенди про те, як добра половина його війська щезла, заблукавши в цих хащах. Над тутешніми горами ніби тяжіло лихо й відчуття недоброї долі. Навіть удень мало хто з місцевого люду наважувався заходити високо в гори Хребта. Ерагон належав до таких сміливців — він розумів, що в нього немає якогось особливого дару, тож просто пильнував і мав швидку реакцію. Юнак мандрував цими горами довгі роки, але ніколи не забував про обережність. Щоразу, коли він вважав себе знавцем усіх можливих таємниць, ставалося щось таке, що вщент розбивало його спокій і впевненість. Наприклад, ось ця теперішня поява каменя.

Юнак просувався вперед швидким кроком, долаючи льє за льє. Пізно ввечері він вийшов на край глибокого урвища. Далеко внизу стрімко збігала в Паланкарську долину річка Анора. Підживлена сотнями крихітних струмочків, вона, немов та сильна хижа тварина, билася об скелі та кам’яні уламки, що ставали їй на шляху. Повітря сповняв глухий гуркіт.

Зупинившись неподалік урвища в заростях чагарника, парубок дивився, як сходить місяць, а потім почав лаштуватися на ніч.

У наступні два дні стало куди холодніше. Ерагон рухався швидко, майже не звертаючи уваги на довколишні краєвиди. Обідньої пори другого дня він почув шум водоспаду Ігуальда, який покривав усе довкола, немов велетенська ковдра. Стежка вивела юнака до високого берега, де сланцеві скелі височіли над річкою, що злітала в повітря й знову падала на вкриту мохом землю.

Паланкарська долина лежала перед мандрівником наче розгорнута карта. Підніжжя гори, з якої води Ігуальди падали вниз, було найпівнічнішою точкою долини. Трохи далі від водоспаду баввонів Карвахол — купка коричневих будівель. Білий дим вився над дахами, немов кидаючи виклик дикій природі, що зусібіч оточила село. Із цих висот ферми здавалися маленькими цяточками завбільшки з ніготь. Земля довкола була червоно-коричнева або піщано-жовта — там, де пожовклою травою бавився вітер. Річка Анора, звиваючись у сяйві сонячного проміння, збігала від водоспаду до південного краю Паланкара. Десь далеко вона огинала село Терінсфорд і самотню гору Утгард, повертаючи на північ і несучи свої води до моря.

Трохи постоявши, Ерагон покинув урвище й рушив стежкою вниз, кривлячись, коли спуск ставав занадто крутим. Поки юнак зійшов униз, на землю вже спадали м’які сутінки, розмиваючи довколишні фарби й обертаючи речі на сірі примари. Десь поблизу мерехтіли вогні Карвахола; будинки відкидали на землю довгі тіні. Окрім Терінсфорда, Карвахол був єдиним селом у Паланкарській долині. Ця місцина, відрізана від решти світу, губилася серед суворої, але прекрасної природи. Лиш коли-не-коли який-небудь торговець чи мисливець зазирав у ці краї.

Низькі дахи міцних дерев’яних будинків було вкрито соломою або дранкою. Над ними вився дим, сповняючи повітря дивним запахом затишку. Оселі мали широкі ґанки, де мешканці, як правило, збиралися для розмов чи укладання торгових угод. Де-не-де світилися віконця, в яких горіла свічка або лампа. У вечірньому повітрі Ерагон уже здалеку почув спокійний гомін чоловіків та вигуки жінок, що квапили їх додому.

Парубок рушив поміж будинками до крамниці м’ясника. Над великою присадкуватою будівлею здіймалися клуби густого чорного диму.

Ерагон поштовхом відчинив двері. Від вогню, що потріскував у складеній із каміння пічці, в просторому помешканні панували тепло й затишок. Порожній прилавок тягнувся вздовж усієї дальньої стіни. Підлогу було встелено соломою, а сама хатина виглядала такою ошатною й чистенькою, ніби власник цього закладу весь свій час витрачав тільки на те, аби шукати по закутках пилюку й бруд. За прилавком стояв м’ясник Слоун. Це був невеличкий на зріст чоловік, убраний у бавовняну сорочку й довгий, забруднений кров’ю фартух. На поясі в нього красувалася ціла колекція ножів. Хворобливо-землисте обличчя Слоуна вкривали цяточки віспи, а чорні очі випромінювали підозру. Він натирав прилавок якоюсь старою ганчіркою.

Побачивши Ерагона, Слоун скривився:

— Погляньте-но, великий мисливець повертається до нас, смертних! І що ж ти вполював цього разу?

— Нічого, — коротко відрубав Ерагон. Слоун ніколи йому не подобався. М’ясник завжди ставився до нього зверхньо, ніби до якогось покидька. Слоун був удівцем, і єдиною небайдужою для нього людиною була донька Катріна, яку він просто обожнював.

— Я вражений! — вигукнув Слоун з удаваним захватом. Він повернувся до Ерагона спиною, аби відшкребти щось зі стіни: — І саме тому ти сюди прийшов?

— Так, — неохоче погодився Ерагон.

— У такому разі давай-но поглянемо на твої грошики. — Слоун нетерпляче затарабанив пальцями, коли Ерагон, переминаючись з ноги на ногу, нічого не відповів: — Ну? Або вони в тебе є, або нема. То як?

— Узагалі-то, грошей у мене нема, але є…

— Що, нема грошей? — різко урвав його м’ясник. — І ти збираєшся купувати м’ясо? Невже інші торговці віддають свій крам задарма? Я що, маю просто так віддати тобі м’ясо? До того ж, — несподівано додав він, — уже пізно. Приходь завтра з грошима. А зараз я зачиняюсь.

Ерагон пильно глянув крамареві в очі:

— Я не можу чекати до завтра, Слоуне. Але ти маєш рацію, за будь-яку працю треба платити. І в мене є дещо, чим я можу тобі віддячити.

Промовистим жестом юнак дістав із торби камінь і обережно поклав його на подряпаний прилавок, де той замерехтів від полум’я, що танцювало в пічці.

— Мабуть, десь украв, — пробелькотів Слоун, зацікавлено схиляючись над каменем.

Пропустивши повз вуха безглузду репліку, Ерагон спитав:

— То як, цього буде досить?