Фальшивий талісман
Шрифт:
Краусс думав про те, що, незважаючи на пізній час, подзвонить зараз до Берліна давньому своєму приятелеві, одному з помічників Кальтенбруннера — той знає, коли й що доповідати шефові, і завтра обергрупенфюрер буде докладно поінформований: знайомий мусить показати його, Краусса, роль у найвигіднішому світлі.
Нарешті командир літака підійшов до Краусса.
— Час, штурмбанфюрере, — мовив коротко.
Усі з полегшенням почали прощатися. Іполитов пропустив уперед Сулову, легко піднявшись по трапу, затримався на мить, помахав рукою і зник усередині.
Командир
Краусс повернувся і пішов до “опель-адмірала”, що сиротливо притулився неподалік. Вони з Кранке сіли в машину, не попрощавшись з Валбіциним, який поплентався до “кадета”, що стояв значно далі. Але Валбіцин не образився — приємна перспектива усамітнитися з пляшкою коньяку згладжувала все, навіть відверте нахабство есесівських офіцерів.
Літак набрав висоту й ліг на курс, мотори ревіли заспокійливо, Іполитов примостився в кріслі поруч Сулової, хотів розслабитися, та нервове напруження не спадало, відчував навіть, як тремтять кінчики пальців. Нарешті трохи заспокоївся, вільно простягнув ноги й заплющив очі, в літаку пахло тим же гіркуватим мастилом, до нього примішувався ще якийсь запах.
Іполитов не міг зрозуміти, чим пахне, це дратувало його, він поворушився в кріслі й нарешті збагнув, що пахне парфумами. Повернувся до Сулової.
— Для чого напарфумилася? — запитав сердито.
— Е-е… — махнула рукою безжурно. — На прощання… Через годину видихаються.
— Справді, видихаються, — погодився Іполитов і трохи заспокоївся. — Ти там теє… більше мовчи. Мовчи й слухай, в разі чого я сам розмовлятиму. Якщо вже запитають, відповідай коротко — так чи ні, — згідно з документами ти моя секретарка, твоя справа маленька, зрозуміла?
— Багато на себе береш… — засміялася Сулова. — Я викручусь і там, де ти буль… буль….
— Я тобі дам буль, буль… — насварився на неї пальцем Іполитов і ображено замовк.
Минуло близько години. В салон вийшов бортрадист, повідомив, що підлітають до лінії фронту, а до місця посадки лишилася година льоту.
Іполитов поворушився в кріслі, скосував погляд на Сулову. Даремно все ж він нагримав на неї, сидить спокійно, хоч би що, наче чекає їх легка прогулянка по визначних місцях Москви й Підмосков’я. Певно, на неї можна покластися: знає, на що йде й що з ними станеться в разі провалу.
Раптом салон літака залило яскравим світлом. Поруч з “Арадо” розірвалися зенітні снаряди — літак кинуло вбік. Пілот зреагував на це одразу ж — почав набирати висоту. Але вирватися з вузького прожекторного променя не вдавалося.
— Опустіть жалюзі на вікнах — наказав бортрадист.
В літаку потемнішало, і, здається, розриви зенітних снарядів лишилися внизу, але нараз “Арадо” здригнувся. Іполитову здалося, що літак зараз розвалиться на частини, злякано підвівся з крісла, проте одразу впав у нього, притиснутий невидимою силою: то пілот знову змінив курс, намагаючись вийти із зони обстрілу. Це йому не вдалося, спалахнули ще два прожектори, “Арадо” взяли в кліщі, й снаряди почали лягати все ближче.
Однак вів літак досвідчений пілот, він знову різко змінив курс, один снаряд вибухнув зовсім близько, осколки пробили фюзеляж, та літакові все-таки вдалося вийти з-під обстрілу.
Через кілька хвилин у салоні з’явився командир.
— Ці кляті зенітники зіпсували нам усе, — повідомив. — До визначеного місця посадки вже не дістанемось. Сідатимемо в іншому.
— Де? — затурбувався Іполитов.
— Кілометрів за сімдесят на північний схід.
— А там що?
— Наш колишній аеродром. Моя ескадрилья колись базувалася на ньому.
— Ви гарантуєте посадку?
Командир посміхнувся.
— Гадаєте, мені хочеться помирати?
Іполитов подумав кілька секунд.
— Валяйте, — погодився, — може, це й на краще.
— Навряд чи, — не погодився командир, — там нас зустрічають вогнищами, а тут доведеться сідати всліпу. — Він повернувся і пішов до кабіни.
Іполитов дивився йому вслід і хитав головою. Не міг же він пояснити цьому асові, прямолінійній, як більшість військових, людині, що його цілий день мучили погані передчуття. Біс його зна, чи не чекають їх на визначеному місці контррозвідники?
Краусс, правда, казав, що це неможливо, їх перевіряли, якесь там хитре запитання, проте які можуть бути запитання і гарантії, коли сидиш під пістолетом і передаєш у ефір підготовлений для тебе текст?
На запасному ж аеродромі їх ніхто не чекає: ні свої, ні чужі — тепер усе залежить від майстерності командира літака, здається, не підведе, твердий і досвідчений, один з найкращих асів Люфтваффе, й сам Герінг відзначав його.
А літак уже йшов на посадку, провалюючись у повітряні ями, й Іполитов міцніше схопився за ручки крісла.
Дай боже, щоб пронесло!
Відчув, як літак торкнувся колесами землі, побіг, підстрибуючи на вибоях, — нараз Іполитова кинуло на підлогу, боляче стукнувся об щось ліктем правиці, встиг подумати — оце зараз усе розвалиться і вибухне, прийшла смерть, закричав тонко й майже беззвучно, слава богу, беззвучно, бо наступної миті побачив зовсім близько злякані Лідчині очі, минуло ще кілька секунд, нічого не сталося, літак стояв і, здається, ніхто, крім Сулової, не чув його крику.
Скочив на ноги й побачив командира корабля.
— Що сталося? — запитав.
Той лише махнув рукою.
— Вдарилися крилом об дерево, — повідомив, — можливо, пошкодили мотор. Зараз подивимось.
Іполитов полегшено зітхнув. Що йому турботи пілотів? Нехай проваляться хоч у пекло, головне, він за лінією фронту, живий, здоровий і зараз…
— Накажіть відкинути трап! — мовив владно.
Командир корабля проминув його, наче й не почув. Відчинив двері, спустився на землю.
— Ми не маємо права зволікати, — кинув йому в спину Іполитов, але пілот не звернув на нього уваги. Слідом за командиром ще двоє членів екіпажу вистрибнули на землю. Іполитов визирнув з літака: льотчики метушилися біля крила.