Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Стефа зиркнула на Рутковського гостро. Могла бути лагідною, ніжною, та іноді ставала колючею і, здавалося, не гарні пальчики, а пазурі ховала в рукавичках.
— Ти можеш завтра ввечері звільнитися? — запитала раптом.
— Маю відробляти.
— А якщо дуже потрібно?
Рутковський подумав: коли вже Луцька каже — дуже потрібно, справа дійсно нагальна. Взимку він кілька разів хотів через Стефу встановити зв’язки в оунівських колах, однак Луцька поводилася дуже обережно, і всі його намагання лишилися марними.
А
Рутковський інтуїтивно відчував, що Стефина пропозиція варта уваги, щось стоїть за нею, але що?
— Дуже потрібно… — пробурмотів невдоволено. — Що саме?
— З тобою хотів би зустрітися один наш чоловік.
— Хто?
— Побачиш.
— За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.
Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:
— Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.
— Добре, — погодився Максим, — ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.
Стефанія поплескала Максима по щоці.
— Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.
— Зустрічі з тобою — завжди свято.
Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?
А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.
Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою — таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.
Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.
— Пан Зіновій уже чекає на нас, — повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.
Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.
Максим спробував узяти Стефанію під руку, але дівчина відсторонилася рішуче, навіть різкувато — це трохи образило Рутковського, і він притишив ходу. Луцька зупинилася й повернулася до нього.
— Ти як дитина, — сказала докірливо, — а в нас поважна зустріч.
— Скажи хоч з ким, хто він, пан Зіновій?
— Назветься сам.
— Така таємниця?
— Без цього не можна.
Номер, у якому жив пан Зіновій, був великим і розкішно умебльованим. Ліворуч — двері до спальні, праворуч — до кабінету з величезним світлим письмовим столом. У вітальні килим на всю підлогу, м’які меблі, сервант з кришталем, а посеред усієї цієї помпезності стояв худий і довгий, зовсім лисий чоловік у темному, дещо старомодному й поношеному костюмі, білій сорочці й краватці-метелику.
Стефанія, як гарно вишколена секретарка, відступила вбік, пропускаючи Максима.
— Пан Максим Рутковський, — представила.
Високий ступив крок до Рутковського, подав руку й назвався:
— Зіновій Лакута. І мені дуже приємно познайомитися нарешті з братом усіма нами шанованого пана Сенишина, надто, що чув я про вас багато гарного.
«Стоп, — подумав Максим: — Зіновій Лакута… Стривай-но, хто ж такий Зіновій Лакута? Ага, згадав: один з помічників Стецька, і взагалі вони давні колеги, разом вступали до Львова з легіоном „Нахтігаль“. Лакута командував у „Нахтігалі“ взводом і керував кількома кривавими акціями, проведеними проти львівської інтелігенції у перші дні війни».
Колона машин повільно просувалася розбитим асфальтовим шосе, і Зіновій Лакута вже бачив на ясному тлі неба далекі обриси Львова.
Він сидів поруч водія тупорилого вантажного «мерседеса», стискав у руках автомат, і йому весь час хотілося поквапити шофера, адже попереду Львів — місто, яке він покинув мало не два роки тому і поверненням до якого снив.
І ось уже не сон, а реальність, зрима реальність у гуркоті моторів, грузовиків із солдатами, розбитому танками шосе, шпилі привокзального костьолу, що став чимраз ближчим…
Не було в цьому нічого урочистого і піднесеного, що забарвлювало його сни, робило їх рожевими та солодкими, але була напруга чекання, справжня тривога й радість від того, що ти нарешті входиш до переможеного міста господарем і все мусить коритися тобі.
Почалися околиці міста, потім довга вулиця Городецька.
Лакута опустив скло вікна — дихав львівським повітрям, шини грузовика торкалися міської бруківки, обабіч уже тягнулися почорнілі від часу знайомі будинки, однак не було тої радості й піднесення духу, які уявлялися йому, тривога огорнула серце, тривога й навіть ляк…
Спочатку він не зрозумів чому, але, як не дивно, збагнути цей стан допоміг мовчазний шофер, котрий процідив крізь зуби:
— Наче вимерло все…
Справді, на довгій Городецькій і бічних вулицях вони не помітили жодного чоловіка, ніби місто вимерло, а він уявляв мало не урочисту зустріч — з музикою, квітами, промовами на їхню честь.
А народ не визирав навіть з вікон, і гнів та лють пробуджувалися в Лакуті.
Легіон просувався вперед. Біля вокзалу з’явилися поодинокі перехожі. Машини спустилися вниз до центру, зупинилися поблизу оперного театру, і Зіновій Лакута нарешті вистрибнув на бруківку.