Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Почекавши кілька хвилин і упевнившись, що Розалінда пішла зовсім, Рутковський відімкнув головний сейф. Згодом його доводилося відмикати не раз, це стало звичним і буденним, але того першого вечора замок клацнув, наче пістолетний постріл, а може, навіть і голосніше.
Максим інстинктивно відступив. Постояв з хвилину, прислухаючись. Тиша, тільки кров гупає в скронях.
Дістав з першого сейфа картки. Розклав і натиснув на кнопку мікрофотоапарата.
Подумав, що це за один, який дав інформацію РС? Можливо, випадково чи за недоумкуватістю виїхала людина за кордон, а тут до неї кореспондент: що можете сказати з такого-то приводу? Нас дуже б цікавила саме ваша думка…
І починає людина просторікувати, забувши все й не помічаючи, що потрапила до павучих тенет.
А може, якийсь божевільний? Чи навпаки — розумний ворог?
Клац, клац…
Нічого, розберуться і тим, хто випадково збочив, просто розтлумачать, в яку недостойну історію їх втягли.
Максим працював до пів на дев’яту. Ще п’ять хвилин пішло на те, щоб навести в кімнаті порядок. Замкнув головний сейф і о восьмій тридцять п’ять, за двадцять п’ять хвилин до того, як вахтер замикає двері, вийшов у коридор з почуттям людини, котра гідно виконала свій обов’язок.
Мартинцева «лялечка» була й справді непоганою. Дівчину звали Єва. З’явилася вона в такій міні-спідниці, що навіть у бувалого в бувальцях Івана витягнулося обличчя: стегна Єви обтягувала лише вузька смужка темної тканини, й Максим спочатку подумав, що дівчина прийшла в купальнику. Правда, Єві це не дуже шкодило — мала гарну фігуру, зрештою, кожен може показувати свій товар, як хоче. А в тому, що в даному разі «товар» першосортний, не могло бути ніяких сумнівів.
Заїхали по Стефу, і Максим дав їй кермо: дівчина добре знала місто й чудово водила машину. Крім того, новий автомобіль, як нова лялька, завжди приваблює.
Де і як припаркувала машину Стефа, для Рутковського лишилося загадкою; тут, у Швабінгу, завжди стовпотворіння, машина на машині, суцільні потоки людей, котрі прийшли шукати розваг, визивно одягнуті дівчата, які коштують не так уже й дорого, мало не впритул ресторанчики, бари, пивні, сумнівні заклади, де можна подивитися порнографічний фільм і стриптиз. Сутенери, швейцари й реклама, реклама, реклама… Неон усіх кольорів, фотографії, малюнки, манекени у вітринах…
Тільки-по вийшли з машини, до Рутковського підбіг молодик у приталеному костюмі.
— Маріхуану? — запитав. — Чи, може, чогось міцнішого?
Максим лише рукою махнув, і молодика ніби вітром здуло.
Неподалік бородатий, однак зовсім ще молодий художник розмальовував кольоровою крейдою асфальт, і перехопи зрідка кидали пфеніги до капелюха, що стояв на тротуарі.
Музикант тягнув щось жалібне на скрипці, повз нього, голосно регочучи, пройшла молодіжна компанія, мабуть студенти: веселі, патлаті, у джинсах і розстебнутих сорочках.
Швабінг нагадував Рутковському Латинський квартал, хоча він ніколи не був у Парижі, просто з читаного й чутого: тут також збираються студенти, літератори, актори, художники, їхні шанувальники. Сидять у винних погрібцях, кав’ярнях, дорогих і дешевих ресторанах. Тут є все на різні смаки й на різні кишені: мартель, золотисте рейнське вино й дешеве італійське столове, що коштує мало не однаково з мінеральною водою.
Мартинець повів їх до погрібця, де можна було випити пристойного французького вина, принаймні господар, огрядний баварець, божився в цьому й казав, що таке унікальне вино подається тільки постійним відвідувачам.
Максим не дуже-то вірив баварцеві, однак вино виявилося справді гарним: воно пахло перестиглим виноградом і медом, пилося легко, і сп’яніння було радісним, наче й не пив нічого, просто чомусь опановує тебе святковий настрій.
Максим зазирнув Стефанії у вічі, але не побачив них віддзеркалення того настрою. Дівчина курила довгі американські сигарети з подвійним фільтром, затягувалася всього кілька разів, гасила в попільниці й зразу ж запалювала нову.
— Щось сталося, Стефо?
— Чому ти так думаєш?
— Бачу, нервуєш.
— Просто настрій…
— Хто зіпсував?
— Облиш! Мені його не так просто зіпсувати.
— І все ж?
— Мала багато роботи.
— Твій шеф, здається, не обтяжує тебе роботою.
— Багато ти знаєш!
— Не дуже багато, проте не так уже й мало. Кажуть, пан Стецько збирається в черговий закордонний вояж?
— Хто каже?
— Усі. Таємниця Полішинеля. Тим більше, що панові прем’єру не звикати…
Стефанія глянула невдоволено. Її можна було зрозуміти: кому приємно, коли гудять твого шефа і керівника, проте й заперечувати не мала чого.
Справді, куди тільки не носило останнім часом пристаркуватого голову АБН [2] разом з дружиною, що має прізвисько Муха: Сайгон і Тайвань, Іспанія і Португалія, Туреччина і Південна Америка… І всюди канючить, щось обіцяє, не гребує нічим. Чи то в Південній Америці, чи на Тайвані подарували йому автомобіль, що ж, згодиться й машина, і їздитиме в ній Муха.
2
Так званий «Антибільшовицький блок народів», організація, навколо якої об’єдналися націоналістичні пройдисвіти різного гатунку.
Ганебна поведінка Стецька викликала обурення навіть у його найближчому оточенні. Рутковський чув од Юрія Сенишина про зухвале привласнення паном прем’єром грошей організації (у 1961 році Ярослав Стецько поклав на свій рахунок у банку сорок тисяч доларів, що були зібрані в США, Англії, ФРН та інших країнах у міфічний «визвольний фонд» і на «допомогу повоєнній еміграції»). Вже не кажучи про те, що через кілька років по війні Стецько разом із своїми прибічниками Миколою Лебедем і фінансовим референтом Осипом Васьковичем влаштували тут, у Мюнхені, на Фюріхштрасе, добре законспіровану друкарню фальшивих доларів, які потім пачками продавалися на чорному ринку.
«Стецько — політичний пройдисвіт. Він паразитує на нашій організації, витрачає наші гроші скільки хоче і як хоче, не звітуючи за це ні перед ким. Поводить себе серед нас, наче якийсь удільний князь. Оце зразок нашої еміграційної спільноти». (З виступу одного з колишніх членів «Стецькового „проводу“» Ярослава Бенцаля. Газета «Вісті з України» за 25 січня 1973 р.).
«Справжня ціль, яка стимулювала Стецька-Карбовича, полягала в його неспівмірних до власних можливостей аспіраціях. Цей незрілий тип без належного досвіду й підготовки, все знання якого зводиться до кількадесятьох безсистемно прочитаних книжок, а практика — до видання кількох бюлетенів і статей гімназіального рівня… забажав стати „духовним вождем“». («Біла книга ОУН». 1941 р.)