Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— З задоволенням.
— З задоволенням чи ні, але відпрацьовуватимете. Скажіть Катерині, я дозволяю.
Кетхен Кубійович, почувши про рішення шефа, округлила й так круглі й зовсім порожні очі. Запитала:
— Для чого це вам? Адже пан досить пристойно розмовляє німецькою…
Що він міг пояснити цій вродливій дурепі?
— Хочу розмовляти ще краще.
— Для чого?
— Щоб глибше розуміти Гете й Шіллера.
— Вони працюватимуть на нашій станції? Приїхали з Ізраїлю? До речі, ви знайомі з паном Анатолем?
— Колишнім письменником?
— Ага, таким, як і ви…
Максим погладив себе тильним боком долоні по підборіддю, щоб утриматися від ущипливої репліки.
— Ні, не знайомий, — відповів. — А що?
— Днями я чула його передачу: чудо, він так гарно рекламував канадські друкарські машинки.
— Так, машинки, кажуть, непогані.
— З наступного тижня, — пожвавішала Кубійович, — ви одержуватимете на триста марок більше.
— З мене подарунок.
— Мені подобаються паризькі парфуми.
— А я люблю дарувати їх жінкам. Не кажучи вже про таких вродливих, як ви.
Катря зашарілася від похвали. Повернулася до Максима так, щоб він побачив її високі груди. Але споглядання Катриних принад не входило в плани Рутковського: знав, що Кочмареві навряд чи сподобається така акція, ретирувався, пославши дівчині повітряний поцілунок.
Під час обідньої перерви Рутковський не пішов разом з усіма до буфету. Вийшов на вулицю, проминув кілька кварталів, поки не надибав телефон-автомат. Кинув монету й набрав номер.
— Посередницька контора пана Генріха Штаха? — запитав.
Настала пауза, видно, на другому кінці дроту не чекали дзвінка. Нарешті соковитий баритон відповів:
— Ви неправильно набрали номер. Додайте одиницю.
— Дякую. — Рутковський поклав трубку. Отже, зустріч відбудеться завтра. Якщо б чоловік сказав: «Додайте двійку», вони б зустрілися післязавтра — так було умовлено ще в Центрі, й завтра на одній з бічних вулиць за олімпійським стадіоном стоятиме білий «пежо» з букетом троянд за заднім склом.
«Пежо» стояв у точно визначеному місці, і троянди, правда, трохи прив’ялі, лежали позаду.
Рутковський рішуче відчинив дверцята, сів на переднє сидіння, запитав:
— Пан Вісбах, якщо не помиляюсь?
— Так, це я, — відповів чоловік німецькою мовою й зміряв Максима цікавим поглядом. Був він середніх років, з залисинами, в окулярах і вигляд мав якийсь сумовитий. — Петер Вісбах до ваших послуг.
Він почекав, поки за ріг поверне жовтий «фольксваген», і рушив, коли поблизу нікого не було, для цього і обиралася ця порожня й затишна вулиця — добре видно, чи не стежать за Рутковський.
«Пежо» завернув за ріг, потім зробив ще один поворот; ніхто не сів їм на хвіст, і чоловік подав Максимові руку.
— Олег, — відрекомендувався він, — називай мене Олегом. Якщо нічого не трапиться, я підтримуватиму з тобою зв’язок. У нас є півгодини, хочеш, вип’ємо кави?
— Ні, — відмовився Максим, — повози по місту, хочеться поговорити без свідків.
Вони їздили нічними, залитими неоновим світлом мюнхенськими вулицями, і Максим розповідав про свої перші кроки на РС, Олег слухав уважно, не перебиваючи й не ставлячи запитань. Коли нарешті Максим замовк, Олег сказав:
— Давай!
— Що?
— Зліпок ключа.
— Ти дивись, треба ж так забалакатись…
— Буває, — погодився Олег, — так буває, коли довго не бачишся із своїми.
Максим подав коробку із зліпками. Олег заховав її обережно, наче була із скла.
— Рука в тебе легка! — сказав схвально.
— Випадок.
— Який же випадок? Розрахунок.
— Могло й не трапитися.
— Звичайно, могло. Але, коли з’явився перший шанс, ти його використав.
Нараз він весело засміявся.
— Ти чого? — запитав Максим.
— Ключ від головного сейфа, про це можна тільки мріяти!..
— Коли зробите?
— Ось що! — посерйознішав Олег. — Два місяці сиди й не рипайся. Тебе переводять на нову посаду й контролюватимуть кожен крок. Розумієш, приховані камери, і несподівані обшуки, запис розмов і вульгарне стеження. Ключ одержиш через два місяці.
— Так, — погодився Максим, — з собою носити його не можна, та й ховати десь теж небезпечно.
— Отож. Слухай, коли ти зможеш придбати автомобіль? — раптом запитав Олег.
— Моя зарплатня не так скоро дозволить зробити це.
— Треба скоріше. Позич у брата. До речі, як у тебе склалися стосунки з Сенишиним?
— Нормально.
— А якщо нормально, гріх не скористатися. За два місяці трохи відкладеш, трохи позичиш — на перший внесок вистачить. Купуй дешеву машину.
— Зовсім дешеву не годиться, престиж.
— Візьми «рено» чи «фіат».
— «Фіат» мені подобається. Доведеться йти на курси водіїв.
— Зі мною зустрічатимешся тільки в крайніх випадках.
— Згоден.
— А якщо згоден, давай лапу. — Олег міцно потиснув Максимові руку. — Раніше, ніж через два місяці, не дзвони. І ось що… З цією панною Стефою… обережно, прошу тебе, через неї на велику рибу можемо вийти. Ну, бувай, старий, до зустрічі.
На прес-конференції для співробітників «Свободи» виступав дисидент Леонід Засядько. Час від часу керівництво станції, щоб влити, так би мовити, свіжий струмінь у передачі, запрошувало «визначних», як їх характеризували, «діячів антикомуністичного руху».