Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Кельнер приніс пляшки, вони зайняли половину столу, мовчазна Герда пожвавішала й пересіла від Максима ближче до Кочмара.
Пан Роман випив коньяку, примружившись від задоволення. Максим непомітно відставив свій келих, тепер він знав, що має робити: споїти шефа.
Зрештою завдання було не таким уже й складним. Кочмар явно йшов назустріч Максимовому бажанню, й Рутковському залишалося тільки стежити, аби не захмеліти самому.
Наближалася дванадцята година, а Кочмар, здавалося, тільки починав гуляти.
Максим з роздратуванням подумав, що деякі люди можуть позмагатися з бездонною бочкою. І все ж якась межа була й у пана Романа. Не допивши чергового келиха, він схилився на Гердине плече і раптово заснув, випнувши губи й присвистуючи.
Максим оплатив досить солідний рахунок, не пошкодувавши чайових, і кельнер викликав таксі. Разом вони перетягнули сонного Кочмара до машини, задоволена Максимовою щедрістю, Герда цмокнула його в щоку, Рутковський помахав їй рукою на прощання, і таксист рушив до Мюнхена.
Максим сидів позаду, обійнявши Кочмара лівою рукою за плече. Вдаючи, що розбурхує пана Романа, він запитав так, аби почув таксист:
— Ключ? Де ключ від вашої квартири?
Кочмар у відповідь лише пробурмотів щось невиразне.
Рутковський поскаржився таксистові:
— Живе сам, і вдома нікого нема. Перебрав трохи…
— Трохи? — зареготав таксист. — Язика повернути не може. Пошукайте ключ у кишенях.
— Якщо не знайду, доведеться везти пана до мене.
— Де ж тому ключеві бути? — стенув плечима таксист.
Справді, де ж бути ключам?
Нарешті Максим намацав їх у лівій кишені піджака: два ключі на брелочку, два маленьких ключі від квартирних замків з секретами.
А де великий від сейфа?
Рутковський заліз у праву кишеню Кочмаревого піджака, обережно обмацав кишені штанів.
Нема…
Лишалися спідні кишені піджака. З одної витягнув бумажник, з другої стирчав гребінець.
І все…
Максим швидко переглянув вміст бумажника, але ключа не знайшов. Виходить, пан Роман залишає його десь у сейфі охорони чи тримає в якомусь тайнику. І шлях до нього значно важчий.
Рутковський засунув Кочмареві назад у кишеню бумажник і нараз намацав кінчиками пальців щось тверде. Провів долонею по підкладці: так і є, вгорі ще одна потаємна кишенька, застебнута блискавкою.
Максим відсунув Кочмара в кут машини, щоб таксист нічого не побачив, розстебнув блискавку й двома пальцями витягнув з кишені ключа у замшовому чохлі. Масивного ключа з візерунчастою головкою — він бачив його один раз у кабінеті шефа: стирчав зі сталевого сейфа нахабно, наче глузував з Рутковського, а тепер лежить на його теплій долоні й, певно, відчуває, як ледь-ледь тремтять Максимові пальці.
Рутковський відсунувся від Кочмара. Не поспішаючи, зробив зліпки з обох боків ключа і його торцевої частини, уважно обтер, щоб не залишити слідів. Хотів уже покласти ключ назад, але таксист нараз запитав:
— Знайшли?
Максим відповів недбало:
— Де ж їм бути? В піджаку.
— Порядок.
— Допоможете мені довести пана до ліфта?
— Звичайно, вам самому не впоратися. Важкий…
— Йому сьогодні пощастило.
— Я ж бачу: набрався…
— Зірвав гарний куш.
— Поздоровляю. Замочували?
— Як водиться.
— Щастить людям…
Таксист знову замовк, і Максим обережно поклав чохол з ключем назад до секретної кишеньки. Застебнув її блискавкою, сидів і слухав, як б’ється серце. Певно, лише трохи швидше, ніж звичайно, невже він не хвилюється? Звісно, хвилюється, хвилюється й тепер, коли все скінчилося.
Як сказав таксист? Порядок! Так, повний порядок, і тепер треба виходити на зв’язок з Центром. Ще на цьому тижні він побачить свою людину…
А таксі вже в’їхало до Мюнхена й почало петляти міськими вулицями.
Назавтра шеф спізнився на роботу. Рутковський сподівався побачити пана Романа пом’ятим і, як кажуть, не в формі. Проте Кочмар був добре виголений, пахнув дорогим одеколоном, і очі його дивилися пронизливо. Як і гадав Максим, Катря Кубійович покликала його до пана Романа першим.
Шеф, не запропонувавши сісти, подивився на Рутковського нерухомим поглядом. Нарешті мовив:
— З завтрашнього дня, пане Рутковський, працюватимете у кімнаті Ф-7.
— Дякую, шефе, ви вже казали мені про це, і я намагатимуся виправдати ваше довір’я.
Кочмар здивовано знизав плечима.
— Ви маєте на увазі?.. — почав непевно. Лоб у нього пішов зморшками, видно, намагався згадати, що саме трапилось вчора й чого він наобіцяв Рутковському.
Максим не став випробовувати терпіння шефа. Тепер мав довести Кочмареві, що той тримався до останнього. Сказав, віддано дивлячись на пана Романа:
— Вчора опівночі, коли ми прощалися біля вашого під’їзду. Я хотів ще підняти вас ліфтом, та ви відмовилися. Мали рацію, я трохи перебрав і прошу вибачення.
Якась тінь майнула Кочмаревим обличчям.
— Чого вже вибачатися! — Нараз його обличчя знову пробилося холодним і офіційним. — Ми задоволені вами, пане Рутковський, ідіть і працюйте.
— Маю невеличке прохання.
Кочмар зсунув брови.
— Яке прохання?
— Мені б хотілося вдосконалити свої знання з німецької. Трапився гарний вчитель, десь через місяць-два можемо почати. Але він вільний тільки вдень.
— Відпрацьовуватимете після роботи.