Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Так, не передбачені… — вихопилось у Сопеляка, але пані Валерія випросталася на стільці й перебила чоловіка:
— Ну, що ви, пане Рутковський. Ми запросили вас і мусимо оплатити рахунок. Кельнере, — гукнула вона, — прошу три коньяки й два пива. І чому не несете біфштекси?
— Вибачте, ви не замов…
— Помиляєтесь, — підвищила голос пані Валерія, — вічно у вас щось наплутають!
Вона сиділа з кам’яним обличчям, поки кельнер приніс замовлене, і Максим розумів, яка буря вп’ялася в її душі.
Зрештою, підрум’янені біфштекси якось згладили напруження; не тільки Максимові хотілося їсти — всі віддали належне гарно просмаженому м’ясу, вгамували апетит, і це настроїло на благодушний лад.
Рутковський із задоволенням цідив пиво й думав, що мало не цілий тиждень не був у Сенишиних, правда, дзвонив, та слід завтра відвідати їх. Тим більше, що Іванна патякала, навіть не патякала, сказала відкрито: Стефанія Луцька кілька разів цікавилась Максимом і завтра ввечері збирається до Сенишиних.
Пані Валерія прикінчила біфштекс, підмела з тарілки нею смажену картоплю, обтерла губи аж двома паперовими серветками й запитала:
— Звідки пан Лодзен вас знає?
Вона поставила це запитання руба, без усякої підготовки й дипломатичної розвідки, видно, вважала, що біфштекси і коньяк є достатньою платнею за потрібну їй інформацію.
— Полковник Лодзен — добрий знайомий мого двоюрідного брата.
— Я чула про нього. Якийсь ресторатор?
— Так, він власник ресторану.
— Великого?
— Може, чули — «Корона»?
— Ого, не чути про «Корону»? Один з найфешенебельніших закладів!
— Ваш брат — Сенишин? — заворушився на стільці пан Віктор.
— Юрій Сенишин.
— Син оунівського зверхника… — констатував Сопеляк без особливого ентузіазму.
— Я чула це прізвище, — кивнула пані Валерія. — Колись читала некролог у газеті. І як це вам, родичеві бандерівця, більшовики дозволили вчитися?
— Бачите, дозволили: маю університетський диплом.
— Утаємничилися?
Максим лише знизав плечима. Розмова йшла як по лезу бритви: не міг же він запевняти Сопеляків, що родинні стосунки не мають ніякого впливу на вступ до університету? Навпаки, людина в його становищі обов’язково підтвердила б версію Сопеляків, одначе йому не хотілося зайвий раз і без достатніх підвалин гудити те, що було найдорожчим.
Відповів невизначено:
— Якось проскочив. Сам не знаю як…
— Буває. І часто ви зустрічаєтеся з Лодзеном?
Рутковському давно було зрозуміло, чому Сопеляки запросили його до ресторану, та ще й розщедрилися на біфштекси і пиво, чекав, що пані Валерія попросить про щось — і ось нарешті від нього вимагають платню.
— Сьогодні він підходив до мене.
— Ми бачили. Пан Лодзен — чудовий керівник, і я б хотіла, аби він дізнався, що ми зацікавилися вашою творчістю. Я підготую півгодинну передачу, звичайно, почнемо з інтерв’ю — сподіваюсь, ви не заперечуєте? Головне, тримати руку на пульсі життя, бачите, і в старих працівників є ще порох у порохівницях.
— Я неодмінно передам це панові Лодзену, — цілком серйозно пообіцяв Максим, бо, зрештою, чому б і не передати? Знав, що мусить підтримувати гарні стосунки з найширшим колом людей, ціна цих стосунків, щоправда, шеляг у базарний день, ті ж Сопеляки закладуть його за першої ж нагоди, закладуть із задоволенням, бо кожний новий і молодий працівник — конкурент, загроза їхньому існуванню. Але ж хоч не будуть відкритими ворогами…
Рутковський згадав, як цинічно повчав його позавчора за чаркою горілки Іван Мартинець: не хвали, мовляв, друга, друг і так ніколи не підкладе тобі свиню. Хвалити слід ворогів, в очі й заочно, краще в очі, і якнайбільше: тоді твій лютий ворог, може, стане хоч трохи меншим ворогом, на якийсь процент — і то досягнення.
— Певно, я завтра бачитимуся з паном Лодзеном, — пообіцяв Максим, — і розповім про чудовий вечір, який провів з вами.
— Ми будемо щиро вдячні, — розцвіла в посмішці пані Валерія.
— Так, щиро вдячні… — повторив пан Віктор.
— А зараз ми відвеземо вас додому, — запропонувала пані Валерія. Вона рішуче підвелася, одразу ж підвівся й Сопеляк — він був на півголови нижчий за дружину й дивився на неї знизу вгору, зрештою, нижчий не тільки в прямому, а й у переносному значенні.
Рутковський подивувався, що папі Валерія, яка спорожнила дві чи три чарки, все ж сіла за кермо. Тільки згодом дізнався, що працівники PC і РСЕ дозволяють собі не зовсім дотримуватися норм поведінки, обов’язкових для місцевого населення: служба охорони станції мала тісні контакти з поліцією й швидко залагоджувала інциденти, пов’язані з бешкетами в ресторанах, порушеннями правил руху тощо.
Перед Максимовим будинком стояв довгий сірий «мерседес». Пані Валерія зупинила свій «рено», вони обмінялися належними в таких випадках словами ввічливості, й Рутковський, помахавши на прощання рукою Сопелякам, рушив до парадного.
Біля дверей стовбичили двоє чоловіків: високий, кремезний, у береті, насунутому на чоло, і трохи нижчий, проте також широкий в плечах. Вони курили й про щось розмовляли, Максим хотів обминути їх, але високий заступив йому дорогу й запитав:
— Пан Рутковський, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь. — Нараз Максимові зробилося тривожно і він тоскно глянув на червоні вогники Сопелякового «рено», що віддалялися і зникли за рогом. Озирнувся: вулиця порожня, жодного перехожого. — Що вам потрібно?