Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Хочемо запропонувати панові невеличку подорож.
— Хто ви такі? — Максим побачив, як нижчий чоловік зайшов йому за спину. Різко повернувся, відступив на крок.
— Не хвилюйтеся, пане Рутковський, ми зі служби охорони станції, і ви терміново потрібні шефові.
— Нікуди я не поїду. Завтра… — він не встиг договорити: високий нахилився й схопив його за руку, Максим вивернувся, ще мить, і він проскочив би до парадного, але нижчий, який тримався весь час у нього за спиною, вдарив чимось по голові — з очей Максима посипалися іскри, він заточився, високий підхопив його під пахви й потягнув до «мерседеса».
Отямився Рутковський у машині, руки в нього були зв’язані. Поворушився, й це не пройшло повз увагу кремезного чоловіка в береті.
— Воно ожило… — реготнув коротко. — Не розумію для чого? Все одно кінчатимемо…
Другий, який вів машину, зауважив:
— Завжди ти поспішаєш, Богдане. Може, він розумний і признається в усьому.
— Ці більшовики рідко коли зізнаються, — невдоволено пробуркотів Богдан. — Наморочився з ними ще на Волині… — Він штовхнув Максима в плече, схопив за підборіддя й підвів голову. Зареготав зловтішно. — Чув про СБ, пане комуністе? То щоб знав: у нас без суду й слідства…
— Що вам потрібно? — Максимові справді зробилося лячно. Невже він потрапив до бандерівської служби безпеки? Тої страшної служби, створеної в 1940 році в Кракові, на чолі якої Бандера поставив свого підручного, агента гестапо Миколу Лебедя?
Тепер Лебідь сидить десь у Сполучених Штатах, проголосив себе провідником ЗП УГВР [1] , а служба його, хоч офіційно й ліквідована, бач, ще діє: навіть не криються, пишаються, що під час війни катували людей.
1
Закордонне представництво так званої Української головної визвольної ради, створеної внаслідок післявоєнного розколу ОУН.
Але що їм треба? Як вони могли дізнатися про його справжнє обличчя?
Максим хитнув головою, звільняючи підборіддя з чіпких пальців. Запитав якомога спокійніше:
— За яким правом ви, панове, затримали мене? І що вам потрібно?
— А воно ще гарчить… — пробуркотів Богдан. — Права качає… А в нас право одне: кулю в лоб, і привіт!
— Мабуть, ви вважаєте мене за когось іншого.
— Ні, шановний пане, — відізвався водій, — для чого нам плутати? Ти — Максим Рутковський?
— Звичайно.
— Більшовицький агент, підісланий безпекою до нас?
— Мені смішно навіть думати про це.
— Насмієшся! — мовив Богдан загрозливо. — Ти в нас іще насмієшся досхочу.
— Я скаржитимусь!
— Мертві не скаржаться.
— Скажіть, у чому мене звинувачують?
— Скільки можна казати: більшовицький агент.
— Більшого безглуздя не можна й вигадати.
— Я агентів відчуваю по запаху, — похмуро мовив Богдан. — А від тебе…
— Ну й логіка! — розізлився Максим. — По-моєму, смердиш ти.
Богдан підвів кулака.
— Я тебе зараз навчу ввічливості! На все життя…
— Облиш! — наказав водій. Видно, він був начальником, бо Богдан опустив руку й промимрив щось незадоволено.
«Мерседес» ішов на великій швидкості, вже виїхали з міста, бо траплялися лише поодинокі будинки. Максим уважно роздивлявся по боках, проте так і не зумів визначити, де й куди вони їдуть. Ще погано знав місцевість і не міг зорієнтуватися. Та й що це дало б? Ці двоє есбістів, здається, не жартують…
Хто міг передбачити, що він попаде до рук бандерівської контррозвідки? Але які факти у них можуть бути? Навряд чи щось конкретне, так, підозри або інтуїція. А втім, навіщо цим головорізам факти?
У Центрі Рутковського знайомили з численними документами, в яких ішлося про злочинну діяльність СБ. Один з них пригадався йому: свідчення бандерівця М. Степняка.
«СБ були надані широкі права. Вона мала право на власний розсуд проводити арешти учасників організації до членів головного проводу включно. СБ мала право без суду розстріляти будь-якого члена організації, не кажучи вже про інших людей, що вона й робила. Практична робота СБ була зведена до поголовного знищення цілих родин, у тому числі дітей і стариків, коли есбісти вважали, що хоч один з членів родини є ворогом ОУН… Користуючись цим, СБ займалася пограбуванням населення, зводила особисті рахунки під виглядом боротьби з „ворогами ОУН“».
Що ж, думав Рутковський, справді, може, коло замкнулося: десь він припустився прорахунку, і ось розплата. Але ж він ще не встановлював жодних контактів з націоналістичними організаціями, які знайшли собі притулок у Мюнхені. Мав завдання за сприятливих умов увійти в довір’я до так званих «чолових діячів» ОУН і гадав здійснити це з допомогою Юрія, проте ще не зробив ані кроку.
А якщо його лякають? З профілактичною, так би мовити, метою? Бо вбивство співробітника РС, якщо воно не санкціоноване керівництвом станції, наробить шереху. Поліцію примусять завести справу, і все це не так-то легко розплутати.
«Мерседес» звернув на бічну дорогу, водій різко зменшив швидкість і скоро зупинився.
— Виходь, — відчинив дверцята Богдан.
Машина стояла край лісової галявини. Максим притулився спиною до автомобіля, та Богдан відштовхнув його. Різко вдарив у сонячне сплетіння, і від болю Рутковський опустився на коліна.
— О, така поза мені більше подобається! — зареготав Богдан.
— Чого вам треба від мене? — через силу витиснув із себе Рутковський.
— Де й коли тебе завербували до безпеки? — Другий есбіст нахилився до нього, додав удавано співчутливо: — Якщо не скажеш, здохнеш у муках. — Він витягнув з кишені невеличку мотузку, погойдав перед носом у Максима. — Ти, може, не знаєш, що це таке? То я поясню. Цей шнурок обв’язуємо навколо шиї, беремо дрючка, просовуймо на потилиці й повільно закручуємо. І капут.
«Саме так ви душили людей на Ровенщині, — мало не вирвалось у Рутковського, — Жінок і дітей, виродки кляті!»