Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Петре… — Беркут тицьнув дулом автомата в кут, де стояло маленьке ліжко. — Витягни його, бо шановне панство не розуміє…
Трофимук ступив крок, щоб загородити дитину, однак одразу збагнув усю безвихідь, простягнув до Беркута руки.
— Благаю, Даниле, — мовив прохально, — зі мною роби все, що хочеш, відпусти дитину.
Сотник зареготав.
— Коли землю мою ділили, що тобі переказували? — запитав жорстко. — Попереджали? А ти що? Сміявся… Прийшов тепер мій час сміятися.
Петро витягнув з ліжка ще зовсім маленького чорнявого хлопчика. Той спросоння
— Цуценя безхвосте! — ляснув його по голому заду Петро, вдарив, видно, сильно, бо дитина захлинулася від крику.
— Що ж це таке! — кинулася до нього жінка, але Петро пхнув її важким чоботом у живіт.
Осіла безвільно на підлогу, а бандерівець кинув на неї сина — мабуть, дитина втратила свідомість від болю й жаху, бо вже не кричала.
І тоді Трофимук став на коліна.
— Облиш дитину, пане Данило! — попросив.
— Овва, а ти, бачу, полагіднішав. То як з владою? Відречешся від совітів?
— Ні! — підвівся з колін, відступив до стіни, став, спершись на неї. — Ні, це наша доля, а від долі не відрікаються.
— Твоя доля онде! — Беркут люто звів автомат. — То не відречешся?
— Ні!.. — видихнув з останніх сил.
І тоді Беркут натис на гашетку. Автомат застрибав у нього в руках, випльовуючи свинець, шматуючи кулями дитину й жінку, певно, він убив їх одразу, але не міг уже спинитися, стріляв, дивлячись не на них а в ненависне Грицькове обличчя. Потім кинув «шмайсера» на підлогу й пішов до Грицька з простягнутими руками.
Грицько кинувся до нього зненацька, мов хвисьнутий батогом, видно, збагнув, що втрачати вже нічого, однак не встиг дотягнутися: упав, зрізаний короткою Петровою чергою. Упав біля сина, незручно простягнувши до нього руку.
Беркут підняв свого «шмайсера», не оглядаючись рушив до дверей. Довго стояв надворі, жадібно дихаючи, й ніяк не міг надихатися.
— Ну й біднота, — раптом почув за стіною, — я все обдивився, нема нічого: ні обручки, ні кожуха файного.
— Голота… — ствердив Беркут.
— Поспішили, друже сотнику, най помучили б трохи.
— Часу нема, клич хлопців, відходитимемо.
— І то правда. — Петро потягнувся, хруснувши суглобами. — Підемо на Бистрицю?
— На Волю Висоцьку.
— На Волю, то й на Волю…
Десь не дуже далеко застрочив автомат.
— А хлопці бавляться… — ліниво позіхнув Беркут. — Переспимо в лісі.
— Треба повечеряти.
— У пана Яремківа. Має сьогодні свято, най ставить.
Беркут рушив з подвір’я впевнено, тримаючи автомат у правиці, й ні разу не озирнувся на хату. Стояла з освітленими вікнами, якась ошатна серед інших, що зачаїлися в темряві; сич пролетів над нею й пугукнув моторошно.
А тепер елегантний пан Данило Робак стояв перед Максимом Рутковським, тримав келих тонкого кришталю й щось казав.
Колишній Беркут…
І нинішній!
Після тої кривавої ночі банда Беркута далеко не втекла.
«Екскурс у минуле з мораллю», — чомусь подумав Рутковський, і йому стало огидно. Але ж само з такими людьми доведеться йому спілкуватися щоденно, більше того, він мусить стати «своїм» у їхньому товаристві. І Рутковський через силу всміхнувся, відповів Робакові щось невиразне й однозначне — зрештою, це не мало ніякого значення, бо нинішній «пан професор» і колишній сотник бачив тільки себе й був зачарований тільки своєю особою.
До столика з пляшками підійшли Іванна з Луцькою, і Рутковський із задоволенням зайнявся їхніми склянками. Він налив Стефанії джину з тоніком. Дівчина трохи випила, щоки в неї порожевіли, на лівій, коли всміхалася, з’являлась ямочка. Чому не з’являється на правій, либонь, Стефанія не знала сама, проте Максим усе ж запитав. Звичайно, це запитання свідчило про його інтерес до Луцької, дівчина збагнула це одразу й взяла Рутковського під руку.
Лодзен оцінив Стефин жест по-своєму: став так, щоб відгородити їх від компанії, просто спиною до Робака. Сказав по-змовницьки:
— Ви робите успіхи, пане Рутковський. Давно не бачив, щоб хтось сподобався пані Стефанії.
Дівчина відняла руку, але тут-таки знову просунула її Максимові під лікоть. Це не могло не імпонувати Рутковському, але він подумав, що ось уже вдруге за вечір його намагаються якось підштовхнути до Луцької. Спочатку це робила Іванна, тепер Лодзен. Але для чого це полковникові? Лише потім Максим зрозумів увесь далекоглядний хід думок Лодзена — сьогодні ж на всяк випадок активно включився в гру.
Ледь притиснувши ліктем руку Стефанії, відповів з гідністю:
— Панна має добре серце й піклується про земляка, який почувається не зовсім у своїй тарілці.
Луцька стенула плечима.
— Добрі серця — надто велика розкіш. Особливо тепер.
— Що саме панна має на увазі?
— Розчарування людства.
— Тоді вашу войовничість можна вибачити.
— Хіба я войовнича?
— Панна Стефанія буквально випромінює жіночність, — втрутився Лодзен.
Рутковський не зовсім погодився з полковником: Стефині очі лишалися колючими, точніше, не колючими, а якимись настороженими. Але ж і він, певно, насторожений, не зовсім свій у цій компанії. Максим знав, що це — одна з найважчих частин його завдання: бути таким, як усі.
Нараз подумав: наскільки легше б почувався, якби міг стати самим собою, якби міг кинути їм в обличчя все, що думав, і з яким би задоволенням побачив гнівне й розлючене обличчя Лодзена чи Робака.
Так, саме злість на обличчі полковника, а не чемну усмішку й доброзичливість, бо він його ворог, класовий ворог. Максим подумав саме так: класовий ворог, не стидаючись деякої патетичності цієї думки, бо, може, сам уперше так переконливо й гранично ясно відчув глибину вмісту, закладеного в це визначення. Класовий ворог — непримиренний, ворог до кінця, ворог з доброзичливою усмішкою й пронизливими очима, які, на щастя, бачать не все.