Гіркий дим. Міст
Шрифт:
— Не знаю, чи зможу.
— До речі, з університету ви одразу пішли до видавництва?
— Мав призначення до районної газети, та вдалося відкараскатися. Трохи побайдикував, поки влаштувався.
— Як потрапили до туристичної групи? Адже всіх перевіряють!
— Не думаю.
— Вас могли не пустити: син репресованого.
— Батька реабілітували.
— Все одно, таким не вірять.
— Бачите, повірили… — Рутковський нараз зареготав. — На свою голову… Уявляю, яка там зараз паніка! У видавництві тільки
— Невже? А що таке анафема?
— О, найбільше церковне прокляття.
— Вас проклинають у церкві?
Рутковський засміявся.
— Фігурально кажучи.
— Ви вірите в бога?
— Це має значення для моєї кар’єри?
— Не думаю.
— Тоді ні.
— А якби мало?
— Ви питаєте, як духівник.
— А я і є тепер ваш духівник. — Лодзен нахилився до Максимового вуха, прошепотів: — Усі ваші гріхи мені відомі, можете покаятися, поки не пізно.
— Грішний, святий отче! — жартівливо склав долоні Максим. — І прошу помилування.
Та Лодзен не сприйняв жартівливого тону. Де й ділася його зовнішня простакуватість, очі нараз потемнішали й свердлили Максима.
— У вас ще є час, — сказав він тихо, — так, є час відкритися й зізнатися, від чийого імені ви ведете гру.
«А ти, голубчику, не такий уже й розумний, — подумав Рутковський. — Прямолінійно працюєш».
— Думаєте, мене сюди послали? — запитав він, дивлячись просто у вічі Лодзенові.
— Не думаю, а знаю.
— Радий за ваших інформаторів.
— Так, наші служби ще вміють працювати.
— Невже ви вважаєте, що, коли б мене справді послали, я б отак просто зізнався вам?
— Я ж сказав: ми знаємо все.
— Дурниці якісь! — підвищив голос Рутковський. — Пробачте, ви говорите дурниці. Я міг послати Юрка під три чорти одразу, розумієте, одразу, коли він приїхав до мене в Київ, побігти до держбезпеки, заявити, наробити шелесту. А я тут же погодився на його пропозицію — гадаю, це вам відомо?
— Якби не було відомо, дідька лисого розмовляли б з вами. Але чому ви тягнули цілий рік?
Максим посміхнувся.
— А кажете, добре поінформовані. Наче я мав поїхати з Києва до Житомира… Ви знаєте, скільки коштує путівка до Канади? Мабуть, вам відомо також, скільки одержує редактор видавництва… Далі, поки цю путівку дістанеш… Зрештою, пане Лодзен, я не набиваюся до вас… Чесно кажучи, стиль роботи ваших працівників дуже прямолінійний і не зовсім імпонує мені.
— Ого! — Лодзен рішуче поставив склянку. — І що ж вас не влаштовує?
— А те, що багато ваших коментаторів ні біса не розуміють у радянській дійсності. — Максим вирішив піти ва-банк: до речі, воші з Ігорем Михайловичем передбачили й такий варіант. — Відстали й діють печерними методами, не враховуючи змін, які відбуваються на Україні щоденно. Зрозумійте, щоденно, і я не боюсь цього слова. Кому потрібні зараз фашистські гасла? З вас тільки сміються…
— Прошу не забуватися! — раптом почервонівши, вигукнув Лодзен. Луцька, яка сиділа поруч, здивовано озирнулася на нього, проте полковник і без того одразу збагнув, що передав куті меду. Він підняв склянку, подивився крізь неї на світло й заговорив уже спокійніше: — Сміються, кажете? З чого, прошу я вас?
— Я ж кажу, з фашистських гасел. А зараз треба діяти, якщо хочете, делікатно. Грати треба, пане Лодзен, грати на людських почуттях.
— Е-е, — скривився полковник, — не зовсім це мені подобається. Хай будують передачу на чому хочуть, на фашизмі, чортові й дияволі, аби проти комунізму. Хоча, — він відставив склянку, — раціональне зерно у ваших словах є, і їх слід обміркувати. А сьогодні досить про справи. Матимемо ще час побалакати про них, вип’ємо, мій молодий друже, давайте вип’ємо коньяку, у пана Юрія бувають гарні коньяки.
Лодзен обійняв Максима й повів до столика з напоями. Юрій помітив це одразу, хоч і вдавав, що цілком зайнятий розмовою із статечним чоловіком у бездоганно пошитому вечірньому костюмі. Вони з Сенишиним підвелися одночасно й також підійшли до столика.
Видно, Лодзен знав статечного чоловіка, бо, потиснувши йому руку, запитав:
— Пан усе ще працює на ниві народної освіти?
— То, прошу вас, є моє покликання.
— Чи не міг би пан підготувати цикл лекцій з історії України для нашого радіо?
— Вважатиму за велику честь.
— Тоді прошу зателефонувати на тому тижні панові Кочмару, я попередньо домовлюся з ним.
Статечний чоловік розцвів у догідливій усмішці — видно, Лодзенове замовлення справді мало для нього значення. Підняв келих, почав мало не патетично:
— Прошу випити за вельмишановного пана Лодзена, нашого годувальника…
— Хвилинку, — рішуче перебив його полковник, — я пропоную випити за нашого молодого друга, який не зупинився ні перед чим, щоб опинитися в цивілізованому світі, — заради нього ми зібралися тут, і я вітаю пана Максима Рутковського!
Юрій ледь помітно штовхнув Максима в бік, даючи зрозуміти, наскільки важливий для нього цей Лодзенів тост. Рутковський і сам догадувався про це: шанобливо вклонився полковникові й відповів:
— Для мене сьогоднішній день, як сон, панове, їй богу, іноді здається, що сплю й ніяк не можу до кінця усвідомити реальності.
— Звикнете, — запевнив статечний чоловік, — людина швидко до всього звикає, особливо до гарного. Я заздрю, що у вас усе попереду. — Він почаркувався з Максимом — вилощений, елегантний, свідомий своєї значущості. Обернувся до Сенишина. — Прошу представити мене братові, — попросив.