Гіркий дим. Міст
Шрифт:
І ось вони зараз їдуть у Юрковому «мерседесі» мюнхенськими вулицями. Перший крок зроблено.
Півтора місяця тому Максим Рутковський у складі туристської групи вилетів до Канади, де й заявив про своє небажання повертатися до Радянського Союзу. Звичайно, це викликало обурення в групі. На зустріч з ним приїжджав сам консул, радив Рутковському не робити дурниць. Однак Максим лишився непохитним: попервах, поки влаштувалися його справи, мешкав у дядька в Торонто, молодшого брата Івана Сенишина. Він емігрував сюди ще в тридцятих роках зі Львова й мав на околиці міста крамничку. Вона майже не давала прибутку,
Грошей на дорогу до Мюнхена у дядька не було, їх вислав Юрій Сенишин — звичайно, позичив, правда, не визначаючи строків повернення. Це влаштовувало Максима: якщо Юрій позичає гроші, сподівається на віддачу — отже, все йде нормально.
«Мерседес» зупинився на тихій вулиці з дво- і триповерховими будиночками. Після заповнених машинами й людським натовпом проспектів, де, здавалося, рух ніколи не припинявся, тут було тихо, навіть якось патріархально, і Максим зрозумів, що Сенишин мешкає в комфортабельному районі. Та й котедж мав непоганий: червоної цегли, двоповерховий, може, дещо старомодний, та, певно, зручний — з широкими світлими вікнами й терасою на другому поверсі, що виходила до невеличкого садочка. Стара яблуня нахилила над нею свої віти.
Іванна поставила машину в гараж під будинком. Юрій стояв з Максимом на бетонованій доріжці з трояндовими кущами обабіч і всміхався трохи недбало, та за цією недбалістю вгадувалися торжество й навіть пихатість. Отак, мовляв, живуть у нас, це тобі не однокімнатна квартира, де й повернутися ніяк.
— Гарно у вас, — підіграв йому Максим, — добре живеш, і мені подобається. — Не міг же він сказати, що знає, звідки в Юрія ця, як він назвав її, вілла, а також ресторан і рахунок у банку.
Банда Івана Сенишина пограбувала кілька польських сіл на Ровенщині, а Зелений, як називався тоді Сенишин, добре знав, у кого водяться золото й коштовності. Була в Зеленого пошарпана непоказна валізка, з якою він ніколи не розлучався. Інші вивозили з розгромлених сіл підводами різні речі — Зелений не бруднив руки барахлом, був розумніший і спритніший за багатьох бандерівських ватажків.
Після війни він не кинувся в різні афери й фінансові комбінації, які довели його дуже самовпевнених, та не зовсім кмітливих колег по ОУН до повного фінансового краху. Ні, Іван Сенишин не поспішав, придивлявся, вивчав кон’юнктуру, потім придбав ресторан, нарешті і цей двоповерховий котедж, котрий муляв очі самим Бандері й Стецьку.
Юрій зачинив ворота, ще раз пройшовся по бетонованій доріжці, не втримався, щоб не похвалитися:
— Хотіли купити Іванні «фіата» чи «фольксвагена», та нема де поставити. Гараж розширити неможливо, а кидати тут, щоб стовбичив під вікнами… Колись, може, придбаємо просторішу оселю…
Максим хотів запитати, навіщо їм, бездітним, просторіша оселя, однак змовчав. З гаража вийшла Іванна, на обличчі в неї також була написана цікавість, і Максим поспішив задовольнити її.
— У вас чудове гніздечко, — мовив, — і я ніколи не думав…
— Оці троянди, — перебила його Іванна, — Юрій привіз із Швейцарії. Гляньте, який колір і яка форма квітки!
— Незрівнянно! Ніколи не бачив таких навіть у Київському ботанічному саду.
Іванна покрутила брелком з автомобільними ключами.
— У Києві є ботанічний сад? — запитала недовірливо.
«Твій Мюнхен — провінція у порівнянні з Києвом», — подумав Максим, проте нічого не сказав.
Юрій усе-таки щось побачив на його обличчі, бо відповів поблажливо:
— Я ж розповідав тобі, люба: Київ — сучасне європейське місто, і, я вважаю, одне з найкрасивіших.
Він підхопив Максимову валізу й попрямував до дому ще однією бетонованою доріжкою, котра наче уособлювала міць і респектабельність цієї оселі.
Котедж виявився досить просторим: на першому поверсі були велика вітальня, їдальня й кухня, на другому — кабінет Юрія й дві спальні, одна з яких призначалася Рутковському.
Дізнавшись, що Максим пообідав у літаку, Іванна, не криючись, зраділа. Пояснила, що постійної служниці не тримає, навіть для них це дорого, господарство доводиться вести їй самій, розраховуючи тільки на допомогу жінки, яка приходить тричі на тиждень. А сьогодні ввечері збереться невеличке товариство, й займатися обідом їй просто ніколи.
Максимові справді не хотілося їсти, до того ж переліт з Канади трохи вибив його з колії — бажав усамітнитися, та й вечірній костюм, зім’ятий у валізі, не завадило б випрасувати. Озброївшись праскою, піднявся до спальні.
Кімната сподобалася Максимові: виходила вікном на терасу, й до яблуневих гілок можна було дотягтися рукою. Постояв трохи, розглядаючи сад, точніше садочок — півдесятка дерев і якісь кущі попід металевою сіткою огорожі, за нею знову дерева й майже така ж, червоної цегли вілла, однак з вужчими вікнами — ціла вулиця чимось схожих один на одного і водночас різних будинків, квартал, де мешкали люди заможні: не мільйонери, банкіри чи власники великих підприємств, а середні буржуа, професори, відомі актори, журналісти й письменники.
Випрасувавши костюм, Максим поголився і прийняв душ. Вийшов з ванної, переклав речі з валізи до шафи. Мав ще дві вільних години, хотів попросити в Юрія якусь книжку, однак чомусь не бажав нікого бачити: простягнувся на ліжку й непомітно заснув. Не думав, що засне, та сон зморив його за кілька хвилин, був він легкий і прозорий, немов зовсім і не сон, а так, випадкове забуття, наче тоненький срібний дощик з ялинки, коли немов спиш, та все бачиш і все чуєш — дивне відчуття спокою і давно забутої дитячої радості.
Прокинувся Максим швидко, але не підводився, лежав, не в змозі розлучитися з навіяними сном враженнями. Справді почувся зовсім ще маленьким хлопчиком, який спить в одній кімнаті з новорічною ялинкою: варто повернутися, й він побачить її, дивовижну красуню з тонкими нитками срібного дощику — навіть запахло глицею, і це відчуття було настільки реальним, що Максим сів на ліжку й огледівся.
Але у вікно зазирали віти яблуні з зеленими ще плодами, за домом, натужно ревучи мотором, проїхав важкий грузовик, а з першого поверху долинув тонкий голос Іванни, котра чогось вимагала від Юрія.