Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Але якесь чортеня вселилося в нього, зрештою було цікаво, як поведеться далі кузен, і він запитав, що саме має той на увазі.
Сенишин подивився на Максима пронизливо й пояснив, що він зовсім не жартує: може, кузен чув про існування радіостанції «Свобода»? То можна було б влаштуватися туди, є знайомі. Він, Юрій, глибоко вірить у літературний хист двоюрідного брата, а де, як не на Заході, створено всі умови для самовираження, для розкриття таланту?
Максим посміхнувся іронічно. Він уже чув такі розмови, його нудило від них, бо він добре знав, чим і як живиться талант і що виходить, коли письменника відірвати від рідного грунту. Але як недбало, заклавши ногу на ногу, сидить цей мюнхенський
І Максим запитав у Юрія, чи можна там, на Заході, придбати великий письмовий стіл?
Сенишин знизав плечима: до чого тут стіл, ідеться про серйозні справи, а Максим наче нічого не розуміє… Але, дізнавшись нарешті, що саме має на увазі кузен, зареготав весело й пообіцяв подарувати стіл на півкімнати, й не тільки стіл, а ще й справжні шкіряні фотелі — йому буде приємно це зробити, бо він розуміє, якої підтримки потребує талант, особливо попервах.
Юрій казав це так, ніби між ними про все вже домовлено, і Максимові залишається тільки сісти в міжнародний вагон чи замовити квиток на літак — і завтра в Мюнхені, у вільному світі: за великим столом, до якого приставлено справжні шкіряні фотелі…
Глянувши на годинник, Юрій підвівся: він звик лягати об одинадцятій, а ще треба доїхати до готелю. Розуміє, що Максимові слід обміркувати його пропозицію, що не так-то й просто порвати з усім близьким і дорогим, усталеним життям, однак такий шанс трапляється раз і не скористатися з нього може тільки… Мабуть, хотів сказати «останній дурень», проте висловився дипломатично: людина, яка не відчуває перспективи.
Сенишин пішов, а Максим ще довго сидів над недопитою чашкою кави, крутив її в долонях, і на душі було бридко. Потім кинув погляд на Юркові дарунки — светр і краватки, загорнув у газету, вирішивши завтра ж повернути назад. Певно, Сенишин вважав їх завдатком за майбутню службу, так само, як і письмовий стіл з фотелями…
Але навіщо все це йому? Має ж свій ресторан, робить свою комерцію, казав, нічого не потребує, живе в достатку — невже справді так турбується про долю свого родича?
Який родич, хай йому біс — зірвався на ноги Максим і підфутболив люто газетний згорток з дарунками — бандерівський годованець, та й годі, недаремно ж кажуть: яка пшениця, така й паляниця!
Цей вибух емоцій нараз остудив його. Прибрав зі столу, щоб ніщо не нагадувало про вечерю з мюнхенським гостем, відчинив балконні двері, провітрив кімнату й ліг спати під одним простирадлом: ніч була задушлива, на острові за Русанівською протокою витьохкували солов’ї так, що Максим довго перевертався на тахті, зачарований буйством пташиного співу, — невже в житті може бути щось краще?
Поринаючи в сон, побачив величезний письмовий стіл, він весь час збільшувався, зовсім порожній, полірований. За ним сидів Юрій. Максимові хотілося перевернути стіл на Сенишина, однак забракло сил, тільки посунув трохи, а Юрій посміхався самовпевнено й недбало, навіть глузливо. Це зовсім не сподобалося Максимові, він насварився на двоюрідного брата кулаком і почав казати все, що думає про нього: слів не добирав, але Юрій не ображався — сидів бундючний і нахабний.
Вранці, поголившись і обміркувавши на свіжу голову ситуацію, Максим не став дзвонити по залишеному Юрієм телефону, щоб домовитись про зустріч і віднести пакунок у подертій від удару ногою газеті. Натомість набрав номер Івана Каленика. Свого часу вони разом училися в університеті — Юрій на факультеті журналістики, Іван на юридичному, а тепер Каленик працював у Комітеті державної безпеки. Максим не знав, чим там займається Іван, але цілком резонно вирішив, що Іванові зрештою видніше, і розповів про вчорашню розмову.
Каленик вислухав, не перебиваючи, помовчав, потім попросив Максима трохи побути вдома і ні в якому разі не зв’язуватись із Сенишиним. Він подзвонив хвилин за двадцять і призначив Максимові побачення біля станції метро «Лівобережна». Коли Рутковський дістався туди, то побачив Івана біля входу — Каленик посадив Максима в білу «Волгу» й повіз кудись на Першотравневий масив, де в одному з житлових будинків вони піднялися на третій поверх і зайшли до скромно вмебльованої квартири. Тут на них чекав немолодий уже чоловік з глибоко посадженими живими очима й м’ясистим носом. Він назвався Ігорем Михайловичем, відпустив Каленика, посадив Максима на диван, сам прилаштувався на стільці навпроти й попросив якомога докладніше переповісти розмову з Юрієм Сенишиним.
Слухав, час від часу потираючи рукою роздвоєне підборіддя, слухав мовчки, ніяк не реагуючи на сказане, принаймні зовні. Коли Максим скінчив, ще раз енергійно потер підборіддя й мовив:
— Ну, дядька вашого, Івана Сенишина, ми знали, а щоб синок!.. Зрештою, нічого дивного нема. Але я думаю ось про що: коли вже так агітують вас на ту «Свободу», може, погодитесь?
Видно, він прочитав на Максимовому обличчі таке, що одразу додав:
— Ви не хвилюйтеся, справа ця довга й невідомо ще, як воно обернеться, проте й відрізати всі кінці не годиться. Пропозиція Сенишина, прямо скажу, спокуслива, нам у тому гадючнику своя людина не завадить, і, якщо зможете…
— Ні, — відповів Максим категорично, — не зможу!
Ігор Михайлович блиснув на нього очима.
— Надто швидка тепер молодь, — проказав осудливо, — ви й секунди не подумали. А вам уже за тридцять, час і розважливішим бути.
Максим почервонів.
— Але ж ви щойно самі сказали: гадючник. І хочете, щоб я…
— Ми поки що нічого тут не вирішуємо. Думати будемо, й не тільки ми. Але братові своєму скажіть, що його пропозиція підходяща. Ясно?
Максимові далеко не все було ясно, він дивився у пронизливі очі літнього чоловіка, і ця розмова здавалася йому примарною, наче тривав ще сон з величезним столом; він потер чоло, ніби хотів упевнитися в правдивості, реальності всього, що відбувається. Мабуть, Ігор Михайлович зрозумів його, бо поклав важку долоню на коліно й додав:
— Батько ваш у ці роки вже батальйоном командував.
— Але ж потім…
— Те, що сталося потім, зараз воду на наш млин ллє. Головне, ви все розумієте і образи в серці не носите. А ми на вас великі надії покладаємо.
— Не знаю, що й відповісти.
— А коли не знаєте, то слухайте мене…
Максим подзвонив Сенишину в другій половині дня. Вони зустрілися в Гідропарку, і Юрій розцвів у посмішці, побачивши на кузенові подаровані ним сорочку й справді гарну квітчасту краватку.
Вони гуляли по дніпровому березі, і Максим признався Сенишину, що ніч не спав, думаючи про його пропозицію. Чого б йому справді не прилучитися до благ Заходу? Чесно кажучи, єдине, що стримує його, — невідомість і побоювання одразу сісти на мілину. Ну кому потрібен початкуючий письменник, до того ж ліричного напрямку, іноді побутописець, як назвав його хтось із критиків? Проте, коли є перспектива одержати роботу і хоча б якась підтримка…