Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Може, і в Галаганах засідка? Навряд, однак слід передбачити все, на те він і ватажок, щоб виважити хоча б кілька наступних ходів.
Підкликав одного з підлеглих.
— Бачиш, Петре, від церкви третій дах праворуч? Підеш туди, тільки городами, непомітно, он стежка вздовж ручая, а потім ліворуч повертає, бачиш?
— Бачу, друже сотнику.
— Ти розумник, Петре, і я на тебе розраховую. Дістанешся до хати, вичекай, обдивись гарненько, а потім газду знайди: пан Василь Яремків — сам сивий, а брови чорні й густі. Розпитаєш у нього, як з яструбками, й про засідки.
Петро поправив на грудях «шмайсер».
— Зробимо, друже сотнику, — відповів твердо. — А якщо газди нема?
— Газдиню розпитаєш. Скажеш, від пана Данила вітання. І не барися, прошу я тебе, діло ще треба робити.
— Діло, кажете? — зареготав Петро зловтішно. — Діло зробимо, ніч уся попереду, друже сотнику, і хто нам завадить?
— А щоб ніхто не завадив, іди, Петре, і розшукай пана Яремківа, зрозуміло?
Дивився, як пірнув Петро в кущі — наче вуж чи ящірка, гілка не колихнулася.
Розумний і спритний хлоп цей Петро, а головне — відступати йому нікуди. Був у дивізії «СС-Галичина», потім весь час у його загоні, тільки вчора в Бистриці поклав двох активістів, різонув з автомата — і нема. У нього з новою владою свої рахунки: мав під Дубном два десяти моргів землі, — і якої землі! — коней, худобу, і все це — корові під хвіст. Йому колгосп — смерть, і він б’ється за свою землю, своїх коней, свою садибу…
Хлопці розклали на бруднуватому рушнику хліб, сало, цибулю, огірки й дві бляшанки консервів, покликали пана сотника вечеряти. Хтось покалатав фляжкою, прозоро натякаючи, та Беркут заборонив. Мовляв, зайдемо в село, розберемося в ситуації — тоді можна, пий і гуляй досхочу, а тепер зась, на цьому тримаємось, он загін курінного Лисого як пропав? Напилися хлопці самогону — море їм по коліна, пішли на село, а там на них уже чекали, перебили, як куріпок, і Лисого скосили одного з перших.
Їли зосереджено, не поспішаючи, бо куди поспішати: поки стемніє, поки все заспокоїться…
Попоївши, полягали спати всі, навіть вартовий, так розпорядився сотник — все одно мусять дочекатися Петра. Сам став на варту.
Беркут вдивлявся в стежку попід ручаєм, але нічого не бачив. Правда, почало сутеніти, і довгі тіні перерізали луки та городи, потім сонце якось одразу пірнуло за гору, й водночас зробилося темно і зимно, як буває тільки у горах: удень парко, а вночі — надягай кожуха.
Сотник натягнув ватяну тілогрійку. Тривога лежала на серці. Щось забарився Петро, невже вскочив у халепу? Хоч навряд: спритний вояк, його голіруч не візьмеш, а коли так — зчинилася б стрілянина…
Тихо, і якийсь нічний птах цвірінькає… Знову цвірінькнув зовсім близько. Тінь майнула в кущах понад ручаєм, і лише тоді Беркут збагнув, що цвірінькає зовсім не птах: то Петро подає сигнал, щоб раптом свої не підстрелили.
Перескочив через ручай — оце хлоп, навіть піднімаючись угору, не захекався, — побачив сотника й присунувся, зблиснувши очима.
— Порядок, — видихнув збуджено, — на все село два яструбки, й голова сільради нагана має: я вже телефон перерізав.
— Тото файно вчинив! — зрадів Беркут. — А головою Грицько Трофимук?
— Він, гицель клятий, і зараз удома.
— Підемо до нього вдвох, — вирішив Беркут, — побавимося з тобою. Хлопці до яструбків подадуться, а ми до пана-товариша Трофимука. У мене по ньому давно руки сверблять. А чого Яремків не з’явився?
— Каже, хворий.
— Не бреше?
— Та бреше, свиня. Перестрашився.
— Я його розумію.
— Вперше чую від вас, друже сотнику… Наче схвалюєте!
— Ні, Петре, тверезо дивлюся на цю справу.
— Я б тому Яремківу батогів…
— На всіх не стане. Йди, Петре, вечеряй і лягай спати.
Зовсім близько пугукнув сич. Гарний птах, сильний і відважний, і все нічне його боїться.
Беркут притиснувся до стовбура якогось дерева, злився з ним: невидимий, нечутний, як лісова тінь. Вслухався в жебоніння води, в нічні шерехи, нараз почув далеке валування собак. Чомусь серце защеміло: люди живуть у теплих хатах, зараз вечеряють, а він, як загнаний вовк, вслухається в нічну тишу. Погладив тепле руків’я автомата. Надійна зброя, і він звик до неї. Та скоріше б розстатися з автоматом. Хто носить зброю, від кулі й гине, а для чого гинути йому, молодому, розумному?
Сич запугукав знову. Собаки на селі замовкли, Беркут почекав ще з годину й розбудив хлопців.
Яремків чекав на них у дворі під спіжарнею. Присунувся до Беркута, роздивляючись.
— Змужнів, синку, — сказав нарешті.
Данило засміявся тихо. Вони не бачилися рік чи трохи більше, а пан Яремків зовсім постарів. Зрештою, від чого молодшати? Мав у селі крамницю, й половина землі належала йому. Нема тепер нічого, звичайно, посивієш…
— Радий бачити вас, — сказав зовсім щиро, бо справді симпатизував Яремківу: його поважав батько, а батько з голотою та батярами не знався, спілкувався з людьми поважними й заможними.
Яремків не став витрачати час на балаканину.
— Йди до Грицька, — чи то попросив, чи наказав, — не забув де? А я твоїх хлопців з яструбками познайомлю.
— Приємного знайомства! — тихо реготнув Беркут. — Тільки без зайвого галасу, прошу вас, тепер нам реклама зовсім не потрібна.
Беркут рушив на вулицю не озираючись. Знав, що Петро не відстане, і справді відчував на потилиці його дихання.
Вони йшли попідтинню вузенькою стежкою, протоптаною в спориші, і Беркут на всяк випадок лічив хати: четверта за рогом — Грицькова, він і так упізнав би її — там груша на подвір’ї, ще старий Трофимук садив, виросла, як осокір.
Нараз почув за спиною кроки: хтось доганяв їх, важко дихаючи.
Беркут смикнув Петра за руку, заховався в тіні дерева, виставивши автомат. У місячному сяйві побачили — жінка. Беркут заступив їй дорогу.
— Хто така? — наставив зброю.
— Не впізнаєш, Данилку?
— Тітка Марія?
— Авжеж.
— Чого вночі вештаєтесь?
— Ви що, здуріли? У того ж Грицька пістоля, і якщо стрелить!..
— Нам його пістоля, прошу вас, до одного місця! — погладив автомата Петро, — Галасу наробите.