Гіркий дим. Міст
Шрифт:
Нараз озирнулася, перехопила Максимів погляд, певно, прочитала в ньому щось приємне для себе, бо всміхнулася ледь помітно самими куточками губів.
Гості почали з’їжджатися одразу, з німецькою пунктуальністю, хоч німців серед них, як устиг помітити Рутковський, не було.
Подружжя Сенькових — приблизно ровесники Сенишиних і, судячи з усього, їхні приятелі, потім сивий дід років сімдесяти з маленькою й худорлявою бабусею. Юрій чомусь не назвав їхні прізвища, відрекомендувавши тільки як пана Андрія і пані Юлію, давніх друзів
Пан Андрій, настовбурчивши сиві вуса, затиснув Максима в кут і, поблискуючи прозорими від старості очима, почав розпитувати про Львів. Виявляється, він учився у львівській гімназії, а сам родом з Бучача на Тернопільщині. Гарна була гімназія, на початку вулиці Зеленої, кажуть, тепер позакривали гімназії, зробили освіту на одну мірку для всіх, а хіба це правильно? Колись у гімназії не допускали бидла, і він, пан Андрій, глибоко переконаний, що освіту мають діставати вибрані, нащо вчити дітей хлопів, нехай працюють, їх треба навчити рахувати й розписуватись — елементарна початкова освіта, й ніхто не сміє заперечувати проти цього.
Вдачу пана Андрія добре знали в домі Сенишиних: фактично його не цікавив Львів, знайшов свіжу людину, якій міг повідати свої найсокровенніші і, як вважав, вагомі думки. Підійшов Юрій і зробив спробу визволити Рутковського. Пан Андрій досить неввічливо відсторонив його: мовляв, прошу не заважати, чоловік нарешті потрапив до вільного світу, його треба просвіщати, а коли ще він зможе прилучитися до такої духовної скарбниці?
Пан Андрій розмахував руками й бризкав слиною, він був схожий на старого облізлого кота, і справді, очі мав круглі, зелені й прозорі, зовсім котячі, і вуса були котячі, здавалося, зараз вигне спину й засичить сердито й нахабно, як кіт на маленького собаку, котрий насмілився порушити його спокій. Та коли Юрій рішуче перехопив його руку, одразу знітився. Посміхнувся догідливо, відступив, вибачаючись і прохаючи дозволу побалакати потім, бо йому конче треба погомоніти з людиною, яка недавно бачила Львів.
— Приймаємо їх заради пані Юлії, вона няньчила І ванну, а так би… — невдоволено пробуркотів Юрій собі під ніс. — Бігає десь кур’єром…
Нараз Юрій взяв Максима за лікоть і стиснув легенько, проте багатозначно: в дверях вітальні з’явився чоловік у темному костюмі, худий, горбоносий, з високим чолом, усміхнений і самовпевнений; тримався він вільно й невимушено, певно, звик триматися так у будь-якому товаристві — звичка чи манера, котру мають люди незалежні й наділені владою.
— Пан Лодзен, — назвав його Максимові Юрій.
Все ж, незважаючи на те, що Лодзен був високий і, мабуть, звик дивитися на людей згори вниз не тільки в переносному розумінні, йому довелося підводити на Рутковського очі — Максим був на півголови вищим. Це сподобалося Лодзенові, чи він вдав, що сподобалося: ляснув Рутковського по плечу й мовив невимушено:
— Гарний хлопець, я й не
Він розмовляв українською. Для Максима це не було несподіванкою: Ігор Михайлович попереджав, що Лодзен володіє українською, здивувало те, що говорив полковник зовсім без акценту, власне, так, як говорять на заході України.
— Дуже приємно чути це саме від вас, — Максим вирішив не гратися з Лодзеном у піжмурки, — бо Юрій сказав, що від вашої думки про мене залежатиме моя подальша доля.
— Не зовсім так, але в принципі інформація правильна.
— Тоді мені ще більше хочеться сподобатися вам.
— Перше враження позитивне, — розтягнув уста в усмішці, та зморшка на переніссі не розгладилася, і очі зовсім не всміхалися. — Вип’ємо? Я — віскі, а ви?
— Спробую також.
— Правильно, — схвалив Лодзен, — від горілки доведеться відвикати. Не завжди буває, і дорогувато.
Він налив по півсклянки, кинув льоду собі й Максимові, потягнув його до дивану в кутку вітальні. Ковтнув віскі, запитав:
— Отже, хочете до нас?
— Мене так орієнтував Юрій. Та, коли є якісь заперечення, сподіваюсь…
— Цікаво, на що ж ви сподіваєтесь?
— Я знаю англійську й трохи німецьку. І в мене вийшла книжка…
— Читав… — Лодзен скептично стиснув губи. — Вважаєте, що зможете видаватися?
— Невже в Німеччині немає шанувальників літератури?
— Власним коштом! — підвів пальця Лодзен. — Поки у вас нема імені, можете видаватися лише власним коштом. Якщо маєте гроші.
— Звідки ж у мене гроші?
— Треба заробити.
— Я не звик байдикувати.
— Це добре, нероб не тримаємо. А головне: нам потрібні свої люди, і те, що ви родич Сенишиних, — не остання справа. Правда, кажуть, ваш батько був червоним полковником?
— У війну командував дивізією. — Рутковський був готовий до цієї розмови, — На жаль, я не пам’ятаю батька: у п’ятдесят першому його арештували — коли мені було тільки два роки. Так і не довелося побачитись…
— За що? — Лодзен пильно глянув на Максима. — За що арештували батька?
— Неправдиве обвинувачення… — Максим знав, що на батька доніс його підлеглий, підла душа, нездарний чоловік, якому полковник Рутковський заважав робити кар’єру. Згодом батька посмертно реабілітували, але тепер треба було використати цю історію. — Потім мати одержала документ з реабілітацією. Проте кому від цього легше? Батькові? Мені?
Лодзен пожвавішав.
— Здається, ви закінчили факультет журналістики?
— Так.
— На що сподівалися?
— Тобто?
— Вся преса на Україні під контролем комуністів, а ви, припустимо, їх ненавидите…
— Ось ви про що! Чесно кажучи, коли вступав до університету, про це не думав… Ну, а потім… Знаєте, як буває?.. У газету не пішов, засів у видавництві редагувати книжки. Сам писав потроху. Ліричні новели, образки. Далі від політики.
— У нас це не пройде.