Гаррі Поттер і келих вогню
Шрифт:
— Послухай, — не погоджувався Гаррі, — припустімо, що Сопун має рацію і що хтось оглушив Крума і викрав Кравча. Тоді той "хтось" мусив би ховатися десь за деревами біля нас, правда? Та він дочекався, коли я піду, і вже тоді почав діяти. Тому не схоже, що його ціль — я. Чи як ти вважаєш?
— Якби він убив тебе в лісі, йому б не вдалося зробити так, щоб це було схоже на нещасний випадок! — сказала Герміона. — А якщо ти загинеш, виконуючи завдання...
— Але ж той "хтось" не роздумував, нападати на Крума чи ні, — знову заперечив Гаррі. — То чому ж він заодно не прибив і мене? Він міг би підлаштувати
— Гаррі, я теж цього не розумію, — з відчаєм сказала Герміона. — Я знаю одне — відбувається чимало дивного. І мені це не до вподоби... Муді має рацію, і Сопун має рацію — негайно починай готуватися до третього завдання. І обов'язково напиши Сопунові, що обіцяєш більше не блукати сам-один.
Околиці Гоґвортсу ще ніколи так не заманювали, як тепер, коли Гаррі мусив стирчати в замку. Наступні кілька днів увесь свій вільний час він проводив або в бібліотеці з Роном та Герміоною, шукаючи заклять, або в порожніх класах, куди вони прокрадалися, щоб потренуватися. Гаррі зосередився на приголомшливих закляттях, яких досі не виконував. Труднощі полягали в тому, що тренування вимагало певних жертв від Рона й Герміони.
— А ми не могли б викрасти Місіс Норіс? — спитав Рон в обідню перерву в понеділок, лежачи горілиць у класі замовлянь. Гаррі щойно п'ять разів поспіль його приголомшив і привів до тями. — Давай приголомшимо її. Або Добі — він же тобі з радістю допоможе. Я не скаржуся, — Рон обережно підвівся, потираючи спину, — але у мене все болить...
— Бо ти весь час падаєш мимо подушки! — розсердилася Герміона, поправляючи купу подушок, принесених професором Флитвіком на урок замовлянь-відганянь. — Просто падай назад — і все!
— Герміоно, це не так просто, коли тебе приголомшили! — огризнувся Рон. — Спробуй сама!
— Думаю, Гаррі вже навчився, — поспіхом сказала Герміона. — А за роззброювальне закляття можна не хвилюватися — він давно вже ним володіє... А ввечері візьмемося за оці закляття.
Вона заглянула в перелік, складений у бібліотеці.
— Мені подобається оце, — показала Герміона. — Стримувальні чари. Зупиняють усе, що намагається на тебе, Гаррі, напасти. З них і почнемо.
Пролунав дзвінок. Друзі поспіхом позапихали подушки у Флитвікову шафу й вислизнули з класу.
— Зустрінемось на вечері! — вигукнула Герміона і побігла на числомагію. Гаррі та Рон почимчикували до Північної вежі на віщування. З високих вікон на підлогу коридору падали широкі смути золотого сонячного світла. Яскраво-голубе небо було мовби вкрите емаллю.
— У Трелоні, мабуть, спекотно. Вона ж ніколи не гасить вогню, — зітхнув Рон, перед тим, як підніматися по драбині до люка.
Він угадав. У тьмяно освітленій кімнаті стояла задушлива спека. Пахучий дим здавався важчим, ніж завжди. У Гаррі аж у голові запаморочилося, доки він дійшов до заштореного вікна. І поки професорка Трелоні розплутувала шаль, що зачепилася за лампу, він трішечки прочинив вікно й відкинувся на обтягнуте ситцем м'яке крісло. Легкий вітерець приємно дмухнув йому в обличчя.
— Мої дорогенькі, — почала професорка Трелоні, сідаючи у крилате крісло і блукаючи своїми завеликими очима по класу, — ми майже завершили роботу над планетарними передбаченнями. Та сьогодні ідеальна нагода перевірити вплив Марса, бо на цей час він дуже цікаво розміщений. Якщо ви подивитеся сюди, я погашу світло...
Вона змахнула чарівною паличкою, і лампи погасли. Тепер єдиним джерелом світла в кімнаті був камін. Професорка Трелоні нагнулася й витягла з-під свого крісла мініатюрну модель сонячної системи, сховану в скляному куполі. Навколо дев'яти планет оберталися їхні супутники, посередині сяяло вогняне сонце — уся ця дивовижа висіла за склом просто в повітрі. Гаррі напівсонно дивився, як професорка Трелоні вказувала на "пречудовий кут між Марсом та Нептуном". Пахучий дим огортав його, а легкий вітерець з вікна пестив обличчя. Він чув, як десь за шторою тихо дзижчать комахи. Повіки почали опускатися...
Гаррі сидів на спині в пугача, що летів по яскравосиньому небі до старого, обплетеного плющем будинку високо на схилі пагорба. Вони летіли все нижче й нижче, вітер приємно дмухав Гаррі в обличчя — аж доки влетіли в темне розбите вікно на найвищому поверсі. Тепер вони летіли похмурим коридором до дверей у самому кінці... крізь них потрапили до темної кімнати, вікна якої були забиті дошками...
Гаррі зліз із пугачевої спини... Пугач перепурхнув через усю кімнату на крісло, повернуте до Гаррі спинкою... на підлозі біля крісла ворушилися дві темні тіні...
Одна була велетенською змією... а друга — невисоким лисим чоловічком з водянистими очима та гострим носом... він сопів і схлипував, лежачи на килимку біля каміна...
— Тобі щастить, Червохвосте, — озвався холодний високий голос із глибини крісла, на яке сів пугач. — Тобі дуже щастить. Твоя груба помилка нічого не зіпсувала. Він мертвий.
— Мій пане! — чоловік на підлозі хапав ротом повітря. — Мій пане, мені... так приємно... і так прикро...
— Наджіні, — промовив холодний голос, — тобі не пощастило. Я все ж не згодую тобі Червохвоста... та нічого, нічого... ще залишається Гаррі Поттер...
Змія зашипіла. Гаррі бачив, як дрижить її язик.
— Червохвосте, — сказав холодний голос, — я, можливо, ще раз нагадаю, чому не терпітиму наступної твоєї похибки...
— Мій пане... не треба... благаю вас...
З глибини крісла виринув кінчик чарівної палички. Він цілився в Червохвоста.
— Круціо, — проказав холодний голос.
Червохвіст закричав так, наче кожен нерв у його тілі охопило вогнем. Цей крик занурився в Гарріні вуха, а шрам на чолі запалав від болю. Він теж закричав... Волдеморт міг його почути, дізнатися, що він тут...
— Гаррі! Гаррі!
Гаррі розплющив очі. Він лежав на підлозі в кімнаті професорки Трелоні з притиснутими до обличчя руками. Шрам так пік, що на очі аж навернулися сльози. Біль виявився справжнім. Однокласники обступили Гаррі, а переляканий Рон присів біля нього навпочіпки.
— Що з тобою? — спитав він.
— Щось погане! — схвильовано вигукнула професорка Трелоні. Її великі очі прикипіли до Гаррі. — Що це було, Поттере? Передчуття? Видіння? Що ти бачив?
— Нічого, — збрехав Гаррі. Він сів. Відчував, що весь тремтить, і безперервно озирався, вдивляючись у тіні позаду. Голос Волдеморта звучав так близько...