Гаррі Поттер і напівкровний принц
Шрифт:
– Добре, - відповів Гаррі, підсовуючи Ронові склянку з гарбузовим соком.
– На, Роне. Випий.
Рон уже підніс було склянку до вуст, коли Герміона різко його зупинила.
– Не пий, Роне!
Хлопці здивовано глянули на неї.
– Чому?-спитав Рон.
Тепер Герміона дивилася на Гаррі, ніби не вірила своїм очам.
– Ти туди щось влив.
– Вибач, не зрозумів?-перепитав Гаррі.
– Ти мене добре почув. Я бачила. Ти щось підлив у Ронову склянку. З тієї пляшечки, що в тебе у правій руці!
– Не розумію, про що ти говориш, - смикнувся Гаррі, гарячково ховаючи пляшечку в кишеню.
– Роне, я застерігаю, не пий!
– повторила стривожена Герміона, але Рон уже взяв склянку, випив до дна й буркнув:
– Не вчи мене, Герміоно.
Дівчина була вражена. Нахилившись так низько, щоб лише Гаррі міг її почути, вона просичала:
– Тебе за це треба вигнати. Я від тебе, Гаррі, такого не сподівалася!
– Чия б казала, а чия б мовчала, - прошипів він у відповідь.
– Ти останнім часом нікого не приголомшувала?
Вона розвернулася й пішла. Гаррі подивився їй услід без найменшого жалю. Герміона ніколи до пуття не розуміла, яка серйозна штука квідич. Тоді зиркнув на Рона, що прицмокував губами.
– Пора, - безтурботно сказав Гаррі.
Підмерзла травичка хрустіла під ногами, коли вони йшли на стадіон.
– Пощастило з погодою, правда?
– запитав Гаррі.
– Угу, - відповів Рон, блідий і хворобливий на вигляд. Джіні й Демелза уже перевдяглися в квідичну форму й чекали на них у роздягальні.
– Умови для гри ідеальні.
– сказала Джіні. мовби не помічаючи Рона.
– І знаєш що? Слизеринський загонич Вейзі… він учора на тренуванні отримав бладжером по голові, й тепер не зможе грати! Але й це ще не все… Мелфой теж захворів!
– Що?-обернувся до неї Гаррі.
– Мелфой захворів? А що з ним?
– Не маю зеленого поняття, але для нас це класно.
– радісно сказала Джіні.
– Замість нього гратиме Гарпер, він мій одноліток і справжній ідіот.
Гаррі неуважно всміхнувся; механічно вдягаючи яскраво-червону форму, думками він був далеко від стадіону. Колись Мелфой уже заявляв, що не може грати через поранення, але тоді він зробив усе можливе, щоб матч перенесли на кращий для слизеринців час. Чому він зараз так легко погодився на заміну? Він справді захворів чи прикидається?
– Щось мені це не подобається, скажи?
– впівголоса звернувся він до Рона.
– Те, що Мелфой не грає.
– А я сказав би, що нам повезло, - стенув плечима Рон, що вже трохи пожвавішав.
– І Вейзі теж не буде, а він їхній найкращий бомбардир. Не хотів би я… стоп!
– завмер він раптом, так і не натягши воротарські рукавиці, і пильно подивився на Гаррі.
– Що?
– Я… ти… - Рон стишив голос; видно було, що він переляканий і водночас схвильований.
– Я пив… гарбузовий сік… чи ти не?…
Гаррі підняв брови, але нічого не сказав, окрім:
– За п'ять хвилин початок, взувайся.
Вони вийшли на поле під шалене ревіння і гул трибун. Одна половина стадіону була всуціль червоно-золота; іншу залило зелено-срібне море. Багато гафелпафців і рейвенкловців також уболівали за певну команду: поміж усього того галасу й оплесків дуже виразно лунало гарчання славнозвісного капелюха Луни Лавґуд з левом нагорі.
Гаррі підійшов до мадам Гуч - судді, яка вже була готова випустити з ящика м'ячі.
– Капітани, потисніть руки, - звеліла вона, і рука Гаррі трохи не сплющилася від потиску нового слизеринського капітана Уркугарта.
– Сідайте на мітли. Після свистка… три… два… один…
Пролунав свисток, Гаррі, як і всі інші, різко відштовхнувся від замерзлої землі й злетів угору.
Гаррі літав по периметру поля, вистежуючи снича й не зводячи погляду з Гарпера, що шугав зиґзаґами далеко внизу. Тоді почувся голос, такий неприємно інакший, ніж у звичного всім колишнього коментатора.
– Гра почалася. Думаю, усіх нас здивував склад команди, яку цього року зібрав Поттер. Багато хто вважав, що Рональд Візлі, враховуючи нестабільність його торішньої гри на воротах, буде відрахований з команди, але, зрозуміло, дружба з каштаном відіграла вирішальну роль…
Ці слова були підтримані оплесками й глузливим тютюканням зі слизеринського сектора трибун. Гаррі аж вигнувся на своїй мітлі, щоб глянути на коментаторський подіум. Там стояв високий худий білявий хлопець з кирпатим носом і говорив у магічний мегафон, що ним раніше користувався Лі Джордан; Гаррі впізнав Захаріаса Сміта, гафелпафського гравця, якого він відверто недолюблював.
– А ось і перша слизеринська атака на ворота, це Уркугарт мчить краєм поля і…
У Гаррі в грудях похололо.
– … Візлі ловить м'яча. Колись же має і йому пощастити…
– Аякже, Сміт, має пощастити, - пробурмотів Гаррі, усміхнувшись собі під ніс, і знову почав шугати поміж загоничами, позираючи навсібіч у пошуках бодай натяку на невловний снич.
Минуло півгодини матчу, і Ґрифіндор уже був попереду з рахунком 60: 0, до того ж Рон кілька разів ефектно рятував ворота, часом дотягуючись до м'яча лиш кінчиками пальців. Чотири з шести ґрифіндорських голів забила Джіні. Тепер Захаріас перестав ділитися вголос своїми припущеннями, що сестра й брат Візлі опинилися в команді лише завдяки сприянню Гаррі, а натомість перекинувся на Пікса й Кута.
– Зрозуміло, Кут не має, як для відбивача, належної статури.
– зверхньо коментував Захаріас, - тут потрібні значно міцніші м'язи…
– Лусни його бладжером!
– крикнув Гаррі Кутові, шугнувши повз нього, але Кут, усміхаючись на всі тридцять два, вирішив за краще обрати наступною мішенню для бладжера Гарпера, що саме пролітав повз нього. Гаррі був радий почути глухий удар, який свідчив, що бладжер влучив у ціль.
Здавалося, Ґрифіндор просто неможливо перемогти. Він забивав і забивав, а Рон на тому краю поля легко ловив і відбивав усі м'ячі. Він навіть почав усміхатися, а коли глядачі вітали особливо вдалий його маневр, виспівуючи хором стару популярну пісеньку «Візлі наш король», то вдавав, що диригує ними з висоти.