Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Ми тут не прослизнемо, він завеликий!
– закричала Герміона, але дракон роззявив пащу, з неї знову вирвався вогонь, стіни похилого тунелю тріснули й обвалилися. Наділений страшною силою дракон пазурами розчищав собі дорогу. Гаррі міцно заплющив очі від пилюки й жару. Оглушений гуркотом каміння і драконячим ревом, він відчайдушно чіплявся за луску, боячись будь-якої миті зірватися вниз, і тут почувся Герміонин крик:
– Дефодіо!
Вона допомагала драконові розширити коридор, зрізаючи брили зі стелі, а він рвався до свіжішого повітря, подалі від крикливих і брязкітливих ґоблінів. Гаррі й Рон теж почали громити стелю довбальними закляттями. Вони проминули підземне озеро, і величезний
І ось нарешті, поєднавши могуття своїх заклять і грубу драконячу силу, вони прорвали останню перешкоду і влетіли прямо в мармурову залу. Ґобліни й чаклуни заверещали й поховалися хто куди, а в дракона нарешті з’явився простір, щоб розправити крила. Він занюхав за вхідними дверима свіже прохолодне повітря, повернув туди свою ороговілу голову і злетів разом з Гаррі, Роном та Герміоною, які міцно вчепилися йому за спину. Дракон проломив металеві двері, що так і повисли, зігнуті й зірвані з завіс, пролетів над Алеєю Діаґон і стрімко здійнявся в небо.
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ СЬОМИЙ -
Остання схованка
Про керування польотом не було й мови. Дракон не бачив, куди летить, а Гаррі знав, що варто було драконові зробити різкий поворот або перекрутитися в повітрі, і їх ніщо вже не втримає на його широченній спині. І все ж, поки вони здіймалися вище й вище, а під ними мовби розгорталася сіро-зелена карта Лондона, Гаррі охопила шалена вдячність за цю, здавалося б, таку неможливу втечу. Припавши до шиї цієї потвори, він міцно тримався за її схожу на метал луску, прохолодний вітерець приємно обвівав його обпечене і вкрите пухирями тіло, а драконячі крила ляскали в повітрі, наче крила вітряка. За його спиною, чи то від захоплення, чи зі страху, голосно лаявся Рон, а Герміона, здається, ридала.
Минуло якихось п’ять хвилин, і Гаррі перестав боятися, що дракон скине їх зі спини, бо той, здається, просто хотів якомога далі відлетіти від своєї підземної в’язниці. Правда, думка про те, як і де вони з нього злізуть, навівала справжній жах. Гаррі не мав зеленого поняття, як довго дракони можуть літати без посадки, і як оцей конкретний присліпкуватий дракон визначить безпечне місце для приземлення. Гаррі постійно роззирався навсібіч, і йому здавалося, що його шрам починає сіпатися...
Скільки часу мине, поки Волдеморт довідається, що вони вдерлися у сховище Лестранжів? Як швидко ґрінґотські ґобліни повідомлять про це Белатрисі? Як скоро вони з’ясують, що саме вкрадено? І що, зрештою, станеться, коли виявлять, що зникла золота чашечка? Волдеморт нарешті збагне, що вони полюють на горокракси?..
Драконові, здається, подобалося прохолодне свіже повітря. Він невпинно здіймався вгору - вони летіли вже на одному рівні з пасмами холодних хмар, і Гаррі вже не розрізняв різнокольорові цяточки машин, що в’їжджали в столицю і виїжджали з неї. Вони летіли все далі понад зеленими й коричневими латками полів, понад дорогами й річками, що звивалися стрічками уздовж цих пейзажів.
– Як думаєш, що він шукає?
– крикнув Рон, роздивившись, що летять усе далі на північ.
– Поняття не маю, - прокричав Гаррі. Його руки закоцюбли від холоду, та він не наважувався їх відпускати. Йому не давало спокою питання, що робити, якщо вони побачать внизу узбережжя, а дракон полетить у відкрите море. Гаррі цокотів зубами від холоду і страшенно хотів їсти й пити. Цікаво, а коли востаннє жерла ця потвора? Мабуть, невдовзі і їй закортить перекусити? А що, як вона допне, що в неї на спині смачнюща людятина - аж три штуки?..
Сонце котилося до обрію, небо темніло й ставало синьо-фіолетове. Дракон летів і летів, міста і села пропливали й зникали під ними, а його величезна тінь ковзала по землі, наче велетенська темна хмара. Кожна клітинка Гарріного тіла муляла й боліла від постійних намагань утриматися на драконячій спині.
– Чи мені здається, - крикнув Рон після довгої мовчанки, - чи то ми й справді заходимо на посадку?
Гаррі глянув униз і побачив темно-зелені гори та мідно-зелені, в променях призахідного сонця, озера. Ландшафт ставав виразніший і детальніший. Гаррі зазирнув ще далі і, зауваживши яскраві відблиски на воді, здивувався - невже дракон зачув прісну воду? Дракон опускався нижче й нижче, неначе по великій спіралі, обравши, вочевидь, для посадки якесь озерце.
– Треба стрибати, коли він добряче знизиться!
– крикнув Гаррі друзям.
– Стрибнемо в воду, перш ніж до нього дійде, що ми тут!
Вони погодилися, хоч Герміона, щоправда, без особливого ентузіазму.
І ось Гаррі побачив, як величезне жовте черево дракона віддзеркалюється на дрібненьких хвильках.
– ПОЇХАЛИ!
Він зісковзнув з дракона і стрибнув у озеро. Падати довелося довше, ніж сподівався, і він, боляче вдарившись об поверхню озера, каменем шубовснув у крижане, зелене, заросле водоростями нутро. Виринув, відсапуючись, з води, і побачив великі брижі, що колами розходилися там, де впали Рон і Герміона. Дракон, здається, так нічого й не помітив. Він низько летів над озером за якихось п’ятнадцять метрів од них, зачерпуючи своєю пошрамованою пащею воду. Коли Рон і Герміона, відпльовуючись і хапаючи ротом повітря, вигулькнули з озера, дракон уже долетів до дальнього берега і там приземлився.
Друзі попливли у протилежний бік. Озеро було не дуже глибоке. Невдовзі вони вже не так пливли, як брели, продираючись крізь водорості й намул. Нарешті, мокрі, засапані і виснажені, попадали на слизьку траву.
Напівжива Герміона страшенно кашляла й тремтіла. Пересилюючи бажання трохи полежати й подрімати, Гаррі звівся, похитуючись, на ноги, витяг чарівну паличку й почав вичакловувати довкола них звичні захисні закляття.
Закінчивши, долучився до друзів. Відколи вони вирвалися зі сховища, він уперше міг належно їх роздивитися. Обличчя й руки в обох були вкриті запаленими червоними опіками, а одяг місцями був обсмалений. Вони здригалися від болю, кроплячи свої численні рани есенцією ясенця. Герміона подала флакончик Гаррі і витягла три пляшки гарбузового соку, прихопленого з котеджу «Мушля», а заодно і три чисті сухі мантії.
Вони перевдяглися й почали жадібно дудлити сік.
– Ну, що ж, добре те, що ми здобули горокракс, - озвався нарешті Рон, що сидів і дивився, як відростає шкіра на його руках.
– А погано те, що...
– ...нема меча, - процідив крізь зуби Гаррі, кроплячи ясенцем дірку в джинсах, під якою червонів опік.
– Нема меча, - повторив Рон.
– Це шахраювате мале падло...
Гаррі скинув мокру куртку, вийняв з кишені горокракс і поклав на траву перед ними.
Чашечка поблискувала на сонці, а вони дивилися на неї, допиваючи сік.
– Добре, що цього разу хоч не доведеться тарабанити це на собі, - а було б прикольно чалапати з чашкою на шиї, - сказав Рон, витираючи рукою рота.
Герміона подивилася на той бік озера, де й досі хлебтав воду дракон.
– Як думаєте, що з ним зроблять?
– запитала вона.
– Усе буде нормально?
– Ти вже, як Геґрід, - усміхнувся Рон.
– Це ж дракон, Герміоно, він дасть собі раду. Подумай краще про нас.
– Тобто?
– Ну, я не знаю, як тобі на це делікатно натякнути, - зіронізував Рон, - але я припускаю, що хтось таки міг помітити, як ми вдерлися у «Ґрінґотс».