Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Еберфорс прикипів до крісла й дивився на Гаррі такими схожими на братові очима. Нарешті прокашлявся, встав, обійшов столик і підійшов до портрета Аріани.
– Ти знаєш, що робити, - сказав він.
Вона всміхнулася, відвернулась і кудись пішла, але не так, як це завжди роблять персонажі інших портретів - за край рами - ні, вона пішла довгим тунелем, намальованим за її спиною. Вони дивилися, як віддаляється худорлява постать, поки її не поглинула темрява.
– Е-е... що?..
– почав було Рон.
– Туди зараз веде лише один шлях, - пояснив Еберфорс.
– Усі старі таємні переходи
– Ой, що це?..
– насупилася Герміона, дивлячись на Аріанин портрет.
Наприкінці намальованого тунелю знову з’явилася крихітна біла цяточка, і стало видно, що це повертається Аріана, з кожним кроком більшаючи. Та вона йшла не сама - з нею був ще хтось, вищий за неї, що кульгав поруч, помітно схвильований. Волосся в нього було довжелезне, на обличчі яріли глибокі рани, а одяг був пошматований і подертий. Постаті наближались, більшали, і нарешті на портреті стало видно тільки голови й плечі. Потім увесь портрет відхилився від стіни, наче маленькі дверцята, відкриваючи вхід у справжній тунель. І з нього виліз не хто інший, як Невіл Лонґботом - з довжелезним волоссям, порізаним лицем і в подертому одязі. Він зістрибнув з каміна й радісно вигукнув:
– Я знав, що ти прийдеш! Я знав це, Гаррі!
– РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ -
Втрачена діадема
– Невіле... що за виг... як?..
Однак Невіл уже помітив Рона з Герміоною й пригортав їх до себе, захоплено щось вигукуючи. Що довше дивився Гаррі на Невіла, то краще роздивлявся, в якому той кепському стані. Одне око розпухле й жовто-фіолетове, обличчя порізане, та й уся його занедбаність свідчила, що він зараз живе в суворих умовах. Та попри все, Невілове пом’яте лице світилося щастям, коли він випустив з обіймів Герміону і знову сказав:
– Я знав, що ви прийдете! Увесь час казав Шеймусові, що рано чи пізно так буде!
– Невіле, що з тобою?
– Що? Це?
– Невіл недбало махнув головою, не надаючи великого значення своїм ранам.
– Та то ще нічого. У Шеймуса гірше. Побачите. То що, гайда? О, - зиркнув він на Еберфорса, - Еб, там ще кілька людей на підході.
– Ще кілька?
– лиховісно перепитав Еберфорс.
– Як це зрозуміти, Лонґботоме? У нас комендантська година, і все село зачакловане «котячим концертом»!
– Я знаю, тому вони і роз’являться прямо в шинку, - сказав Невіл.
– Просто відправте їх у тунель, коли вони прибудуть, добре? Дуже вам дякую.
Невіл подав руку Герміоні й допоміг їй вилізти на камін і зайти в тунель. Рон поліз наступний, а за ним і сам Невіл. Гаррі глянув на Еберфорса.
– Не знаю, як вам і дякувати. Ви вже двічі нас врятували.
– Тепер самі про себе дбайте, - буркнув Еберфорс.
– Утретє я вже, мабуть, не врятую.
Гаррі видерся на камін і поліз в отвір за Аріаниним портретом. По той бік були гладенькі кам’яні східці. Схоже було, що цей перехід існує вже багато років. Зі стін звисали мідні ліхтарі, а ґрунтова долівка була тверда і втоптана. Вони йшли і їхні тіні пливли за ними по стінах, наче крила.
– Давно тут цей тунель?
– поцікавився Рон на ходу.
– Його ж немає на Карті Мародера, правда, Гаррі? Мені здавалося, що під школою було тільки сім переходів.
– Їх усі перекрили ще до початку навчального року, - повідомив Невіл.
– Зараз туди потрапити неможливо, бо всі входи запечатано чарами, а на виходах чатують смертежери й дементори.
– Він розвернувся й пішов спиною вперед, сяючи усмішкою й радіючи, що бачить друзів.
– Але то таке... Краще скажіть - це правда? Що ви вдерлися в «Ґрінґотс»? І втекли на драконі? Усі тільки про це й говорять, Керроу недавно відлупцював Террі Бута, бо той під час вечері кричав про це на всю Велику залу!
– Так, це правда, - підтвердив Гаррі. Невіл радісно розреготався.
– А що ви зробили з драконом?
– Відпустили на волю, - відповів Рон.
– Хоч Герміона хотіла залишити його своїм домашнім звірятком...
– Не перебільшуй, Роне...
– А що ви взагалі робили? Казали, Гаррі, що ти просто переховуєшся, але я так не думаю. Мабуть, ти таки щось задумав.
– Задумав, - погодився Гаррі, - але розкажи нам, Невіле, про Гоґвортс, ми ж нічого не знаємо.
– Тут було... ну, це вже геть не той Гоґвортс, - пояснив Невіл і усмішка зів’яла на його обличчі.
– Ви чули щось про парочку Керроу?
– Про тих двох смертежерів, що тут викладають?
– Вони не тільки викладають, - уточнив Невіл.
– Вони стежать за дисципліною. Їм, цим Керроу, подобається карати.
– Щось типу Амбриджки?
– Ні, вона проти них - лагідне курчатко. Усі викладачі, якщо ми чимось завинили, повинні відсилати нас до когось з Керроу. Але вони стараються цього не робити, якщо вдається. Викладачі їх ненавидять не менше, ніж ми.
– Той тип Амікус, викладає те, що колись називали «захист від темних мистецтв» - бо тепер це просто темні мистецтва. Ми маємо випробовувати закляття «Круціатус» на учнях, яким призначено покарання...
– Що?
Гаррі, Рон і Герміона вигукнули це разом, і їхні злиті воєдино голоси луною прокотилися тунелем.
– Ага, - сказав Невіл.
– Так я, до речі, заробив оце, - показав він на особливо глибоку рану на щоці, - бо відмовився виконувати це закляття. А от декому це дуже подобається. Креб і Ґойл отримують море кайфу. Це, мабуть, уперше вони хоч щось роблять краще за інших.
– Алекта, Амікусова сестра, викладає маґлознавство, це тепер обов’язковий предмет. Ми мусимо слухати її базікання, що маґли схожі на тварин, що вони тупі й брудні, і що вони загнали чаклунів у схованки, бо жорстоко до них ставились, але тепер відновлюється природний порядок речей. А оце я заробив, - він показав іншу рану на обличчі, - коли поцікавився, скільки маґлівської крові у неї та її брата.