Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Сюди, Гаррі, - ледь чутно прошепотіла Луна, смикнула його за рукав і потягла до ґвинтових сходів.
Вони полізли такими вузькими й закрученими сходами, що їм аж у головах запаморочилося. Гаррі ще ніколи тут не бував. Нарешті підійшли до дверей. На них не було ні ручки, ні шпарини для ключа. Нічого, крім гладенької дерев’яної поверхні з мідним дверним кільцем у формі орла.
Луна простягла бліду долоню - доволі моторошне видовище: рука, не поєднана з тілом, висить собі в повітрі. Стукнула раз кільцем, і цей звук у тиші здався Гаррі гарматним пострілом. Орел одразу роззявив
– Що було спочатку - фенікс чи полум’я?
– Гммм... що думаєш, Гаррі?
– замислено запитала Луна.
– Що? Хіба немає просто пароля?
– О ні, треба відповідати на запитання, - пояснила Луна.
– А що, як помилишся?
– То доведеться чекати, коли хтось дасть правильну відповідь, - сказала Луна.
– Таким чином дізнаєшся щось нове, розумієш?
– Так... але, на жаль, Луно, ми не маємо часу сидіти й чекати, поки хтось прийде.
– Не маємо, я тебе розумію, - серйозним голосом відповіла Луна.
– Ну, тоді, мабуть, правильна відповідь така: коло не має початку.
– Дуже розсудливо, - визнав голос, і двері відчинилися.
Безлюдна Рейвенкловська вітальня виявилася широким круглим приміщенням, найпросторішим з бачених Гаррі у Гоґвортсі. Елегантні склепінчасті вікна підкреслювали красу стін, обтягнутих синім та червонувато-брунатним шовком. Удень рейвенкловці могли насолоджуватися мальовничим гірським краєвидом. Стелю у формі купола було розмальовано зірками; такі ж зірки повторювалися на темно-синьому килимі. У вітальні стояли столи, стільці, книжкові шафи, а в ніші навпроти дверей височіла статуя з білого мармуру.
Гаррі впізнав Ровіну Рейвенклов, бо бачив її погруддя вдома у Луни. Статуя стояла біля дверей, що вели, як здогадався Гаррі, нагору, до спалень. Він підійшов до мармурової жінки, і вона мовби подивилася на нього з запитливою напівусмішкою на обличчі, прекрасному й водночас суворому. Голову її прикрашав елегантний мармуровий вінець. Він не був схожий на ту діадему, що носила на своєму весіллі Флер. На цій діадемі були вигравіювані крихітними літерами слова. Гаррі скинув плащ і виліз на постамент, щоб їх прочитати.
«Розум безмежний - це скарб величезний!»
– А отже, в тебе в кишенях порожньо, дурню, - пролунав надтріснутий голос.
Гаррі крутнувся, зісковзнув з постаменту й упав на підлогу. Над ним нависла сутула постать Алекти Керроу, і поки Гаррі піднімав чарівну паличку, вона вже торкнулася коротким вказівним пальцем черепа й змії, витавруваних на її передпліччі.
– РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ -
Відставка Северуса Снейпа
Щойно її палець торкнувся Мітки, як шрам у Гаррі дико запалав, зоряна кімната зникла з-перед очей, і він уже стояв на скелястому виступі під кручею, яку омивало море, а серце його повнилося тріумфом – вони спіймали хлопця.
Так голосно бахнуло, що Гаррі знов опинився там, де був насправді. Збитий з пантелику, він підняв чарівну паличку, але відьма вже падала лицем униз. Вона з такою силою гепнулась об підлогу, що аж задзеленчало скло в книжкових шафах.
– Я ще нікого не приголомшувала, хіба що на заняттях ДА, - з інтересом сказала Луна.
– Значно більше шуму, ніж я припускала.
І справді, стеля над ними затремтіла. Швидких кроків за дверима, що вели до спалень, ставало більше. Лунине закляття побудило рейвенкловців нагорі.
– Луно, де ти? Мені треба сховатися під плащ!
Прямо з повітря виникла Лунина нога. Він підбіг до неї, й вона ледве встигла накинути на нього плащ, як двері відчинились, і ціла юрба рейвенкловців у нічних сорочках і піжамах заповнила вітальню. Почулися охкання й здивовані вигуки, коли вони побачили на підлозі непритомну Алекту. Поволі вони оточили її широким колом, неначе дику звірюку, яка щомиті може очуняти й кинутися на них. Якийсь відважний маленький першокласник рвонув до неї і штурхнув ногою в спину.
– Думаю, вона вмерла!
– захоплено вигукнув він.
– Ой, дивись, - радісно прошепотіла Луна, коли рейвенкловці зусібіч оточили Алекту.
– Вони такі раді!
– Ага... чудово...
Гаррі заплющив очі і, поки сіпався шрам, вирішив знову провалитись у Волдемортів мозок... він ішов крізь тунель до першої печери... вирішив поглянути на медальйон, перш ніж повертатися... це ж недовго...
Хтось затарабанив у вхідні двері і рейвенкловці завмерли. З того боку Гаррі почув м’який співучий голос дверного кільця:
– Де діваються зниклі предмети?
– Звідки я знаю?! Заткнися!
– прогарчав грубий голос, що належав, як зрозумів Гаррі, братові Алекти - Амікусові Керроу.
– Алекто? Алекто?Ти там? Ти його впіймала? Відчини двері!
Перелякані рейвенкловці перешіптувалися. Тоді, без попередження, пролунала серія голосних бахкань, наче хтось стріляв у двері з рушниці.
– АЛЕКТО! Якщо він прибуде, а в нас не буде Поттера... ти хочеш, щоб було, як з Мелфоями? ВІДПОВІДАЙ!
– ревів Амікус, щосили трясучи дверима, проте вони не піддавалися. Рейвенкловці почали задкувати, а найбоягузливіші помчали сходами до спалень. І коли вже Гаррі думав, чи не висадити самому в повітря двері й не приголомшити Амікуса, поки смертежер нічого не придумав, за дверима пролунав інший, добре знайомий голос.
– Дозвольте запитати, що це ви робите, професоре Керроу?
– Намагаюся... зайти... в ці кляті... двері!
– прокричав Амікус.
– Піди по Флитвіка! Нехай їх негайно відчинить!
– А хіба ваша сестра не там?
– запитала професорка Макґонеґел.
– Хіба професор Флитвік не впустив її сюди ще ввечері, на ваше наполегливе прохання? Може, хай вонавідчинить вам двері? Тоді не доведеться будити півзамку.
– Вона не відповідає, стара ти швабра! Самаїх відчини! Чула? Відчиняй негайно!