Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Авжеж, як забажаєте, - з крижаним холодом у голосі відповіла професорка Макґонеґел. Легенько стукнула дверним кільцем, і співучий голос знову запитав:
– Де діваються зниклі предмети?
– У небуття, тобто у вічність, - відповіла професорка Макґонеґел.
– Гарно сказано, - відповіло дверне кільце у формі орла і двері прочинилися.
Розмахуючи чарівною паличкою, Амікус увірвався до вітальні. Нечисленні рейвенкловці, котрі ще там залишалися, кинулися до сходів. Згорблений, як і сестра, Амікус мав бліде одутле обличчя з крихітними очицями,
– Що вони зробили, паршиві щенята?
– волав він.
– Я всіх закляну «Круціатусом», поки не зізнаються, хто це зробив!.. Що ж тепер скаже Темний Лорд?!
– репетував він, стоячи над сестрою й луплячи себе кулаком по лобі.
– Хлопця немає, а вони взяли і її вбили!
– Її тільки приголомшено, - роздратовано урвала його професорка Макґонеґел, що вже встигла нахилитися й оглянути Алекту.
– Нічого їй не станеться.
– Ні, чорта лисого, станеться!
– ревів Амікус.
– Станеться, якщо вона потрапить у руки Темному Лордові! Вона його викликала, я відчув, як запекла моя Мітка, і тепер він думає, що ми маємо Поттера!
– «Маємо Поттера»?
– різко перепитала професорка Макґонеґел.
– Як це розуміти: «маємо Поттера»?
– Він нам сказав, що Поттер спробує проникнути в рейвенкловську вежу, і щоб його негайно викликали, якщо зловимо Поттера!
– Навіщо це Гаррі Поттеру проникати в рейвенкловську вежу? Поттер належить до нашого гуртожитку!
Крім недовіри й гніву, Гаррі вловив у її голосі нотку гордості, і тепле почуття вдячності до Мінерви Макґонеґел розлилося в його грудях.
– Нам сказали, що він може тут з’явитися!
– повторив Керроу.
– Звідки мені знати навіщо?
Професорка Макґонеґел випросталася й обвела кімнату намистинками очей. Двічі її погляд ковзнув по тому місцю, де стояли Гаррі й Луна.
– Ми все звернемо на дітлахів, - вимовив Амікус, і на його поросячому обличчі раптом проступила хитрість.
– Так і зробимо. Скажемо, що вилупки влаштували Алекті засідку, ну, ті дітлахи вгорі, - подивився він на зоряну стелю, над якою були спальні, - і скажемо, що вони примусили її натиснути на Мітку, і тому він отримав фальшивий сигнал тривоги... нехай їх карає. Кількома щенятами більше, кількома менше, яка різниця?
– Така різниця, як між правдою і брехнею, між відвагою та боягузтвом, - пополотніла професорка Макґонеґел, - тобто різниця, якої ви з вашою сестрою не спроможні усвідомити. Але хочу вам чітко розтлумачити одне: ви не посмієте звалити відповідальність за черговий ваш провал на учнів Гоґвортсу. Я вам не дозволю.
– Що-що?
Амікус підійшов до професорки Макґонеґел упритул, його пика була за кілька дюймів від її лиця. Вона не відступила ні на крок, а просто дивилася на нього так, ніби він був прилиплим до кришки унітазу лайном.
– Твого дозволу ніхто не питатиме, Мінерво Макґонеґел. Твій час минув. При владі зараз ми, і ти мене підтримаєш або заплатиш за все сповна.
– І він плюнув їй у лице.
Гаррі зірвав плащ-невидимку, підняв чарівну паличку і сказав:
– Цього не треба було робити.
Амікус різко обернувся, а Гаррі крикнув:
– Круціо!
Смертежера підкинуло. Він звивався на льоту, як потопельник, він метався й завивав з болю, а тоді з брязкотом і дзвоном розбитого скла вгатився в книжкову шафу й гепнувся, зіжмаканий і непритомний, на підлогу.
– Тепер я розумію, що мала на увазі Белатриса, - сказав Гаррі, в голову якому шугонула кров, - цього треба по-справжньому захотіти.
– Поттер!
– прошепотіла професорка Макґонеґел, хапаючись за серце.
– Поттере... ти тут! Що?.. Як?..
– Вона намагалася себе опанувати.
– Поттере, це було безглуздя!
– Він на вас плюнув, - сказав Гаррі.
– Поттере, я... це було дуже... дуже галантноз твого боку... але невже ти не розумієш?..
– Я все розумію, - заспокоїв її Гаррі. Якимось чином її паніка заспокоїла його самого.
– Професорко Макґонеґел, сюди наближається Волдеморт.
– О, хіба нам уже можна називати його ім’я?
– з цікавістю визирнула з-під плаща-невидимки Луна. Поява ще однієї вигнанки остаточно збила з пантелику професорку Макґонеґел. Вона хитнулася, відступила на кілька кроків і впала в найближче крісло, хапаючись за комір свого старого картатого халата.
– Навряд чи зараз має значення, як його називати, - сказав Гаррі Луні, - він і так уже знає, що я тут.
У віддаленому закутку свідомості, в тій її частині, що була поєднана з почервонілим і пекучим шрамом, він бачив, як Волдеморт швидко лине поверхнею темного озера в примарному зеленому човні... він майже доплив до острівця, де стояла кам’яна чаша...
– Тобі треба тікати, - прошепотіла професорка Макґонеґел.
– Негайно, Поттере, і якнайшвидше!
– Я не можу, - заперечив Гаррі.
– Я мушу дещо зробити. Пані професорко, ви не знаєте, де діадема Ровіни Рейвенклов?
– Д-діадема Рейвенклов? Авжеж, не знаю... хіба ж її не було втрачено багато віків тому?
– Вона випросталася в кріслі.
– Поттере, це було божевілля, страшенне божевілля з твого боку - проникати в замок...
– Я мусив, - сказав Гаррі.
– Пані професорко, тут сховано одну річ, яку я повинен знайти, і це може бути діадема... якби ж я міг поговорити з професором Флитвіком...
Засовався, забряжчав склом Амікус. Він очунював. Перш, ніж Гаррі чи Луна встигли щось зробити, професорка Макґонеґел встала, націлила чарівну паличку на напівпритомного смертежера й сказала:
– Імперіо.
Амікус підвівся, підійшов до сестри, забрав її чарівну паличку, потім слухняно почовгав до професорки Макґонеґел і вручив їй цю паличку разом зі своєю. А тоді ліг на підлогу біля Алекти. Професорка Макґонеґел знову змахнула чарівною паличкою - і не знати звідки виникла мерехтлива срібляста мотузка, що по-зміїному обвилася навколо брата й сестри, міцно зв’язавши їх докупи.