Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
– Нічого собі, Невіле, - сторопів Рон, - може, іноді варто притримувати язика?
– Ви її просто не чули, - не погодився Невіл.
– Ви б теж не стерпіли. Крім того, якщо не дозволяєш їм сісти собі на голову, то це дає надію усім. Я це помітив ще по тобі, Гаррі.
– Але ж вони тебе використовували як точила для ножів, - зіщулився Рон, коли вони проходили повз ліхтар, і Невілові страшні рани стало видно ще чіткіше.
Невіл знизав плечима.
– Нічого. Вони не хочуть проливати багато чистої крові, тому катують нас потроху, коли ми стаємо занадто язикаті, але все одно вбивати нас не збираються.
Гаррі навіть не знав,
– Справжня небезпека загрожує лише тим, чиї друзі або родичі завдають їм серйозного клопоту за межами школи. Ці учні стають заручниками. Старий Ксено Лавґуд забагато дозволяв собі в «Базікалі», і смертежери зняли Луну прямо з поїзда, коли вона поверталася додому на Різдво.
– Невіле, з нею все нормально, ми її бачили...
– Та я знаю, вона передала мені звістку.
Він витяг з кишені золоту монетку, і Гаррі впізнав у ній фальшивий ґалеон - один з тих, що ними Дамблдорова армія користувалася для обміну інформацією.
– Вони просто класні, - усміхнувся Невіл Герміоні.
– Керроу так і не розкусили, як ми підтримуємо зв’язок, і це їх страшенно бісило. Раніше ми ночами прокрадалися надвір і залишали на мурах написи типу «Дамблдорова армія, оголошується набір».Снейп від цього просто казився.
– Раніше прокрадалися?
– перепитав Гаррі, помітивши, що Невіл сказав це в минулому часі.
– Ну, з часом це стало складніше робити, - пояснив Невіл.
– На Різдво ми втратили Луну, після Великодня не повернулася Джіні, а наша трійця була тут ніби лідерами. Керроу, здається, здогадувалися, що я багато до чого був причетний, тому почали серйозно мене діставати, а потім ще впіймали Майкла Корнера, коли він скидав ланцюги з першокласника, якого вони закували. Майкла дуже жорстоко катували. Багатьох це налякало.
– Не дивно, - пробурмотів Рон. Тунель тим часом пішов угору.
– Я ж не міг вимагати, щоб хтось ризикнув опинитися у Майкловій шкурі, тому ми всі ті наші вибрики припинили. Але боротися не перестали, пішли ніби як у підпілля. Проте кілька тижнів тому довелося й це припинити. Смертежери вирішили, що мене можна вгамувати одним-єдиним способом - і напали на мою бабусю.
– Вони що?– одночасно вигукнули Гаррі, Рон і Герміона.
– Еге ж, - зітхнув Невіл, важко дихаючи, бо підйом був доволі крутий, - ну, ви ж знаєте хід їхніх думок. У них непогано все виходило, поки вони викрадали дітей, щоб угамувати батьків, тому рано чи пізно дійшло б і до зворотного варіанту. Але так сталося, - повернувся він до друзів, і здивований Гаррі побачив усмішку на його обличчі, - що з бабусею вони трохи не розрахували своїх сил. Моя старенька жила сама-самісінька, тож вони, мабуть, подумали, що з нею впорається хто завгодно. Так чи так, - засміявся Невіл, - але Доліш і досі оклигує у Святого Мунґа, а бабуся десь ховається. Прислала мені листа, - він поляпав по нагрудній кишені мантії, - пише, що мною пишається, що я гідний син своїх батьків, і щоб я продовжував у тому ж дусі.
– Круто, - зрадів за нього Рон.
– Ага, - відповів щасливий Невіл.
– Та коли вони збагнули, що мене вже нічим не стримати, то вирішили, що Гоґвортс може взагалі обійтися без мене. Не знаю, вбити вони мене хотіли чи кинути в Азкабан, але я зрозумів, що пора зникати.
– Але ж, - геть розгубився Рон, - хіба... хіба ми зараз ідемо не у Гоґвортс?
– А куди ж, - сказав Невіл.
– Самі побачите. Вже прийшли.
Вони звернули за ріг і побачили, що перехід закінчується. Ще один короткий сходовий марш вів до дверей, дуже схожих на ті, що були за Аріаниним портретом. Невіл їх штовхнув і поліз у отвір. Поки Гаррі ліз за ним, Невіл комусь гукнув:
– Дивіться, які гості! Хіба ж я не казав?
Гаррі вигулькнув у приміщенні за тунелем, і його зустріли захоплені крики...
– ГАРРІ!
– Це Поттер, це ПОТТЕР!
– Роне!
– Герміоно!
Він розгублено побачив перед собою барвисті гобелени, ліхтарі, численні обличчя. Його, Рона й Герміону оточили, обіймали, попліскували по плечах, куйовдили волосся, потискали руки не менше, ніж двадцять душ народу. Таке було враження, ніби вони оце щойно виграли фінальну гру з квідичу.
– Усе, все, заспокойтесь!
– крикнув Невіл.
Коли юрба випустила їх з обіймів, Гаррі зміг нарешті роздивитися, де вони опинилися. Приміщення було йому геть незнайоме - величезне, і нагадувало інтер’єром радше якийсь розкішний курінь чи, можливо, велетенську корабельну каюту. Різнобарвні гамаки звисали зі стелі й балкончика, що тягнувся вздовж глухих стін, обшитих темними дерев’яними панелями й завішаних яскравими гобеленами. Гаррі побачив на цих гобеленах золотого ґрифіндорського лева на яскраво-червоному тлі, чорного гафелпафського борсука на жовтому і бронзового рейвенкловського орла на синьому. Не було лише срібних і зелених слизеринських кольорів. Ще стояли переповнені книжками шафи, кілька мітел, спертих на стіну, а в кутку - великий дерев’яний радіоприймач.
– Де це ми?
– У кімнаті на вимогу, де ж іще?
– відповів Невіл.
– Вона перевершила саму себе, скажи? За мною гналися обоє Керроу, і я зрозумів, що більше ніде не сховаюся, тож зумів зайти в двері, і от що я тут знайшов! Ну, коли я прибув, вона ще не була така - була значно менша, висів тільки один гамак і лише ґрифіндорські гобелени. Але що більше прибувало воїнів Дамблдорової армії, то просторішою вона ставала.
– А Керроу сюди не можуть проникнути?
– запитав Гаррі, шукаючи очима двері.
– Ні, - сказав Шеймус Фініґан, якого Гаррі не впізнав, доки той не заговорив. Набрякле Шеймусове лице вкривали синці.
– Це надійна схованка. Поки тут є хоч один наш, чужий сюди не зайде, бо двері не відчиняться. Це Невілова заслуга. Він справді розуміє цю кімнату. Її треба попросити точнісінько про те, що тобі потрібно... скажімо: «Я не хочу, щоб сюди могли потрапити Керроу чи їхні посіпаки»... і кімната все це виконає! Треба лише стежити, щоб були перекриті всі можливі ходи! Невіл тут незрівнянний!
– Це все доволі просто, - скромно пояснив Невіл.
– Я тут просидів майже півтори доби і страшенно зголоднів, тому й подумав, що непогано було б щось з’їсти - тоді й відкрився цей перехід до «Кабанячої голови». Я пішов туди й зустрів там Еберфорса. Він забезпечує нас харчами, бо це єдина послуга, якої кімната чомусь не хоче надавати.
– Це тому, що їжа належить до одного з п’яти винятків Ґемпового закону природної трансфіґурації, - пояснив Рон, викликавши цим загальний подив.
– Ми тут переховуємося майже два тижні, - сказав Шеймус, - і щоразу, як нам потрібно, тут з’являються додаткові гамаки, а коли сюди почали прибувати дівчата, тут навіть виникла цілком пристойна ванна кімната...