Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Поки містер Візлі ремонтував стільці, а Геґрід горлав, просячи вибачення у всіх, хто його слухав, Гаррі поспішив до входу, де побачив Рона віч-на-віч з чаклуном надзвичайно ексцентричного вигляду. Він був трохи косоокий, з довгим, до плечей, білим волоссям, що нагадувало цукрову вату, в шапочці з китицею, що теліпалася перед носом, та в мантії яєчного кольору, від якої аж мерехтіло в очах. На шиї, на золотому ланцюзі, виблискував якийсь чудернацький знак, схожий на трикутне око.
– Ксенофілій Лавґуд, - простяг він руку Гаррі, - ми з дочкою живемо тут, за горою, тож дуже люб’язно з боку
– запитав він Рона.
– Знаю, - відповів Рон.
– А що, вона не з вами?
– Вона затрималась у вашому чарівному садочку привітатися з гномами, ними там аж кишить! Як мало чаклунів розуміє, скільки цікавого можна навчитися в мудрих гномиків... або, якщо називати правильно, «ґернумблюсів ґарденсадних».
– Наші знають багацько лайок, - сказав Рон, - але то їх, мабуть, навчили Фред і Джордж.
Гаррі саме заводив у шатро групу ворожбитів, коли до нього підбігла Луна.
– Салют, Гаррі!
– привіталася вона.
– Е-е... мене звати Барні, - пробурмотів збитий з пантелику Гаррі.
– О, то ти й це змінив?
– весело поцікавилась Луна.
– А як ти впізнала?..
– О, з виразу обличчя, - пояснила дівчина.
Як і батько, Луна була вбрана в яскраво-жовту мантію, яку доповнила великим соняшником у волоссі. Коли очі звикали до сліпучої жовтизни, загальне враження було навіть доволі приємне. Принаймні з її вух не звисали редиски.
Ксенофілій, захоплений розмовою зі знайомим, не чув, про що говорили Луна й Гаррі. Розпрощавшись зі співрозмовником, він повернувся до дочки, котра, піднявши пальця, сказала:
– Татку, дивися... один гномик мене таки вкусив!
– Як чудово! Гномівська слина надзвичайно корисна!
– зрадів містер Лавґуд, хапаючи Луниного пальця й розглядаючи сліди укусу, з якого сочилася кров.
– Луно, дитино моя, якщо ти сьогодні відчуєш у собі паростки талантів - скажімо, несподіване бажання заспівати оперну арію чи декламувати вірші русальською мовою - не стримуйся! Можливо, тебе наділили цим даром ґернумблюси!
Рон, що проходив повз них, голосно пирхнув.
– Рон хай собі сміється, - незворушно сказала Луна, коли Гаррі вів її та Ксенофілія до їхніх місць, - але батько дуже серйозно досліджував чари ґернумблюсів.
– Справді?
– відказав на це Гаррі, котрий давно вже постановив собі не сперечатися з Луною щодо специфічних поглядів її батька.
– Може, все ж змастити чимось цей укус?
– Ой, та навіщо, - Луна замріяно смоктала пальця, розглядаючи Гаррі з голови до п’ят.
– Ти такий елеґантний. Я казала татові, що більшість буде у вечірніх мантіях, проте він вважає, що на весілля треба одягати сонячні кольори, на щастя.
Луна з батьком відпливла, зате знову з’явився Рон зі старою відьмою, що вчепилася йому в руку. Гачкуватий ніс, почервонілі очі та оздоблений пір’ям рожевий капелюшок робили її схожою на злого фламінго.
– ...і волосся в тебе дуже довге, Рональде, я ледь не переплутала тебе з Джіневрою. Мерлінова борода, а що це нап’яв на себе Ксенофілій Лавґуд? Він же схожий на омлет. А ти хто?
– гавкнула вона на Гаррі.
– О, так, тітонько Мюріель, це наш кузин Барні.
– Ще один Візлі? Ви плодючі, наче гноми. А Гаррі Поттера немає? Я хотіла з ним познайомитись. Він начебто твій товариш, Рональде, чи ти просто вихвалявся?
– Ні... він не зміг прибути...
– Гм-м. Знайшов відмовку? Значить, не такий тупий, як здається на знімках у газеті. Я оце щойно вчила молоду, як краще носити мою діадему, - крикнула вона Гаррі.
– Ґоблінської роботи, знаєш, вона в нашому роду вже кілька століть. Вродлива дівчина, та все одно... француженка. Ну що, знайди мені гарне місце, Рональде. Мені вже сто сім років і я не можу довго стояти.
Проходячи повз Гаррі, Рон кинув на нього виразний погляд, а потім досить довго не повертався. Гаррі встиг провести з десяток гостей до їхніх місць, коли вони нарешті зустрілися біля входу. Шатро заповнилося майже вщерть, і чи не вперше у дворі не було черги.
– Кошмар, ця Мюріель, - пожалівся Рон, витираючи рукавом лоба.
– Раніше вона щороку приїжджала на Різдво, а потім, слава Богу, образилася, бо Фред з Джорджем підклали їй за вечерею під крісло какобомбу. Тато завжди каже, що вона викреслить їх із заповіту... наче їм не все одно, вони ж і так будуть найбагатші в нашій родині, якщо в них і далі так піде... ого, - додав він раптом, закліпавши очима, коли до них підбігла Герміона.
– Ти така гарна!
– Завжди цей здивований тон, - перекривила його Герміона, однак усміхнулася. Вона була вдягнена в легеньку бузкову сукню, до неї такої ж барви туфельки на шпильках; волосся її було гладеньке й сяюче.
– Твоя славетна тітонька Мюріель з тобою б не погодилась. Я щойно зустрілася з нею нагорі, коли вона передавала Флер свою діадему. Каже: «О Боже, це та, з маґлівського роду?», - а тоді: «Погана постава й кістляві гомілки».
– Не бери близько до серця, вона з усіма така нечемна, - сказав Рон.
– Говоримо про Мюріель?
– втрутився Джордж, разом з Фредом виходячи з шатра.
– Мені вона щойно заявила, що в мене вуха криві. Стара кажаниха. Шкода, що з нами вже нема дядька Біліуса, ото був жартівник на весіллях!
– Чи це не той, що побачив Ґрима й через добу помер?
– запитала Герміона.
– Так, він під старість став трохи дивакуватий, - підтвердив Джордж.
– Та перед тим, як шизонутися, він був душею кожного товариства, - додав Фред.
– Видудлить, бувало, цілу пляшку вогневіскі, вискочить на танцмайданчик, задере мантію й починає витягати букети квітів з...
– О, так, бачу, веселун був хоч куди, - пирхнула Герміона, а Гаррі аж падав зі сміху.
– Але чогось ні разу не був жонатий, - додав Рон.
– Ти мене дивуєш, - зіронізувала Герміона.
Вони так весело реготали, що не помітили запізнілого гостя, чорнявого юнака з великим гачкуватим носом і густими чорними бровами, доки той не простяг Ронові своє запрошення і не сказав з прикутим до Герміони поглядом:
– Ті дужо гарна.
– Вікторе!
– скрикнула дівчина, впустивши маленьку вишиту бісером сумочку. Та гупнула об землю, невідповідно голосно до свого розміру. Герміона зашарілася, кинулась її піднімати й сказала: