Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Рятуючись у юрбі від якогось п’яного Ронового дядька, котрий не міг доп’ясти - Гаррі син йому чи ні, Гаррі помітив старенького чаклуна, що однісінький сидів за столом. Гриву сивого волосся, яка робила його схожим на відцвілу кульбабу, увінчувала поїдена міллю феска. На когось він був схожий. Гаррі не довго ламав голову, бо раптом збагнув, що це Ельфаєс Додж, член Ордену Фенікса й автор Дамблдорового некролога.
Гаррі підійшов.
– Можна біля вас сісти?
– Прошу, прошу, - відповів Додж доволі високим, хрипким голосом.
Гаррі нахилився.
–
Додж аж охнув.
– Мій любий хлопчику! Артур казав мені, що ти десь тут, замаскований... я такий радий, це така честь!
У пориві радості Додж налив Гаррі келих шампанського.
– Я думав тобі написати, - прошепотів він, - після Дамблдорової... така трагедія... і для тебе теж...
Доджеві очиці раптом наповнилися слізьми.
– Я читав некролог, який ви написали для «Щоденного віщуна», - сказав Гаррі.
– Я не знав, що ви так добре знали професора Дамблдора.
– Так само, як будь-хто інший, - зітхнув Додж, витираючи очі серветкою.
– Звісно, я знав його найдовше, якщо не брати до уваги Еберфорса... а люди чомусь ніколи не враховують Еберфорса.
– До речі, про «Щоденний віщун»... не знаю, чи ви бачили, містере Додж?..
– Ой, кажи на мене просто Ельфаєс, хлопчику.
– Ельфаєсе, не знаю, чи ви читали інтерв’ю Ріти Скітер про Дамблдора?
Додж аж побагровів зі злості.
– Так, Гаррі, читав. Ця жінка, чи, точніше сказати, стерв’ятниця, замучила мене проханнями з нею поговорити. Мені прикро зізнаватися, але я повівся з нею брутально, назвав її надокучливою мухою, що скрізь пхає носа - а в результаті, як ти читав, вона звела наклеп на моє психічне здоров’я.
– У тому інтерв’ю, - вів далі Гаррі, - Ріта Скітер натякала, що замолоду професор Дамблдор цікавився темними мистецтвами.
– Не вір ані слову!
– негайно заперечив Додж.
– Жодному, Гаррі! Нехай ніщо не заплямує твоєї пам’яті про Албуса Дамблдора!
Гаррі поглянув у щире, засмучене лице Доджа й відчув не заспокоєння, а роздратування. Невже Додж думає, що це так легко, що Гаррі міг просто взяти й не повірити наклепам? Невже Додж не розуміє, що Гаррі має бути впевнений, він мусить знати все?
Мабуть, Додж запідозрив, що Гаррі щось таке відчуває, бо занепокоївся й квапливо додав:
– Гаррі, Ріта Скітер - це жахлива...
Та його перебило різке гигикання.
– Ріта Скітер? Ой, це таке чудо, завжди її читаю!
Гаррі й Додж глянули вгору й побачили тітоньку Мюріель, що стояла з келихом шампанського в руці, а на її капелюшку гойдалося пір’я.
– Вона, до речі, написала книжку про Дамблдора!
– Привіт, Мюріель, - сказав Додж.
– Так, ми оце щойно обговорювали...
– Гей, ти там! Дай мені стільця, мені вже сто сім років!
Ще якийсь рудочубий кузин Візлі перелякано зіскочив зі стільця, а тітка Мюріель на диво легко й спритно його схопила й усілася між Доджем та Гаррі.
– Здоров ще раз, Баррі, чи як там тебе звати, - кивнула вона Гаррі.
– То що ти там казав про Ріту Скітер, Ельфаєсе? Знаєш, що вона написала Дамблдорову біографію? Ніяк не дочекаюся, щоб її прочитати, треба не забути замовити книжку у «Флоріша й Блотса»!
Додж закляк і спохмурнів, а тітонька осушила свій келих і клацнула кістлявими пальцями офіціантові, щоб подав іще один. Ще раз добряче хильнула шампанського, відригнула, й сказала:
– Чого ви надулись, як дві жаби? Перед тим, як він став шанований і поважний, і все таке, про Албуса ходили дуже цікаві чутки!
– Неперевірені наклепи, - Додж знову став червоний, мов редиска.
– Хто б ото казав, Ельфаєсе, - гигикнула тітонька Мюріель.
– Я помітила, як ти у некролозі обминав непевні місця!
– Прикро, що ти так думаєш, - відповів крижаним тоном Ельфаєс.
– Запевняю, я писав від щирого серця.
– Ой, та всі ми знаємо, як ти обожнював Дамблдора. Думаю, ти все одно вважатимеш його святим, навіть якщо виявиться, що він позбувся своєї сестри-сквибки!
– Мюріель!– вигукнув Додж.
У грудях у Гаррі похололо - і не через крижане шампанське в його келиху.
– Що ви маєте на увазі?
– запитав він Мюріель.
– Хто сказав, що його сестра була сквибка? Здається, вона тяжко хворіла?
– Неправильно тобі здається, Баррі!
– тітка Мюріель втішалася викликаним її словами ефектом.
– Та що ти можеш про це знати? Усе сталося за багато років до того, як тебе задумали, і скажу чесно - навіть ті з нас, що тоді жили, так і не дізналися, що сталося насправді. Ось чому я ніяк не діждуся прочитати, що там накопала Скітер! Дамблдор так довго мовчав про ту свою сестру!
– Неправда!
– прохрипів Додж.
– Цілковита брехня!
– Він ніколи мені не казав, що його сестра була сквибка, - мимохіть вирвалося в Гаррі.
– А чого б це він мав тобі казати?
– верескнула Мюріель, крутнувшись на стільці й придивляючись до Гаррі.
– Причина, що Албус ніколи не говорив про Аріану, - втрутився Ельфаєс заціпенілим од хвилювання голосом, - цілком, мушу сказати, зрозуміла. Він був такий пригнічений її смертю...
– Ельфаєсе, чого її ніхто не бачив?
– пронизливо крикнула Мюріель.
– Чому половина з нас і не підозрювала про її існування, поки з будинку не винесли труну і не влаштували похорон? Де був святий Дамблдор, коли Аріана сиділа замкнена у підвалі? Сяяв у Гоґвортсі і чхати хотів на те, що діється у нього вдома!
– Як це «замкнена у підвалі»?– перепитав Гаррі.
– Що це означає?
Додж мав нещасний вигляд. Тітка Мюріель знову реготнула й відповіла:
– Дамблдорова мати була жахлива жінка, просто жахлива, і в інших вселяла жах. Маґлівського роду, хоч, як я чула, прикидалася іншою...
– Ніким вона не прикидалася! Кендра була чудова жінка, - жалюгідно прошепотів Додж, але тітонька Мюріель не звернула на нього уваги.
– ...зарозуміла й дуже владна, з тих відьом, для яких народити сквибку - смертельне приниження...