Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Він плавно рухався по тьмяно освітленій вуличці. Будинки по обидва боки були з високими дерев’яними фронтонами й нагадували пряничні хатки з казки.
Він підійшов до одного й побачив при дверях свою білу руку з довжелезними пальцями. Постукав. Відчув, як наростає хвилювання...
Двері відчинила усміхнена жінка. Коли вона побачила Гаррі, лице її застигло, радість зникла, а натомість з’явився жах...
– Ґреґорович?
– пролунав пронизливий холодний голос. Вона захитала головою; спробувала зачинити двері. Біла рука міцно їх притримала, не давши захряснутись...
–
– Er wohnt hier nicht mehr!– закричала жінка, хитаючи головою.
– Він тут не жити! Він тут не жити! Я його не знати!
Облишивши спроби зачинити двері, вона почала відступати вглиб темного коридору, а Гаррі насувався на неї, тримаючи в довжелезних пальцях чарівну паличку.
– Де він?
– Das weib ich nicht! Він виїхати! Я не знати, я не знати!
Він підняв паличку. Вона закричала. У коридор вибігло двоє маленьких дітей. Вона спробувала затулити їх руками. Спалахнуло зелене світло...
– Гаррі! ГАРРІ!
Він розплющив очі; сповз на підлогу. Герміона гатила в двері.
– Гаррі, відчини!
Він зрозумів, що, мабуть, кричав. Підвівся і відчинив. Герміона одразу ввірвалася у ванну, ледь не втративши рівноваги, і підозріло роззирнулася довкола. Рон забіг за нею й розгублено почав тицяти чарівною паличкою в кожен куток прохолодної ванної кімнати.
– Що ти тут робив?
– суворо запитала Герміона.
– А що тут, на твою думку, роблять?
– з удаваною бравадою відповів він.
– Ти верещав, наче тебе різали!
– пояснив Рон.
– Та ну... Мабуть, задрімав чи...
– Гаррі, не треба мати нас за дурнів, - глибоко вдихнула Герміона.
– Ми ще внизу зрозуміли, що в тебе заболів шрам, бо ти став білий, як стіна.
Гаррі сів на краєчку ванни.
– Що ж. Я бачив, як Волдеморт убив якусь жінку. Тепер, мабуть, уже повбивав усіх її рідних. Хоч йому це було ні до чого. Просто вони, як тоді Седрік, опинилися не там...
– Гаррі, не допускай, щоб таке повторювалося!
– Герміонин голос луною пронісся по ванній кімнаті.
– Дамблдор хотів, щоб ти захищався блокологією! Він вважав, що цей зв’язок небезпечний... Гаррі, цим може скористатися Волдеморт! Що доброго в тому, щоб бачити, як він катує і вбиває, чим це допоможе?
– Зате я знаю, що він робить, - пробурмотів Гаррі.
– То ти навіть не намагаєшся його заблокувати?
– Герміоно, я не можу. Ти знаєш, що я поганий блоколог, у мене це ніколи не виходило.
– Бо ти не старався!
– палко заперечила вона.
– Я не розумію, Гаррі... тобі що, подобається мати цей особливий зв’язок, чи спорідненість, чи що там воно...
Вона затнулася від погляду, який він на неї кинув, коли підвівся.
– Подобається?
– тихо перепитав він.
– А тобі б таке сподобалося?
– Я... ні... вибач, Гаррі, я не хотіла...
– Я це ненавиджу! Ненавиджу, що він може влазити в мене, що я мушу бачити його, коли він найстрашніший. Але я цим скористаюся.
– Дамблдор...
– Забудь про Дамблдора. Це мій вибір, а не когось іншого. Я хочу знати, чому він полює на Ґреґоровича.
– На кого?
– Це закордонний майстер чарівних паличок, - пояснив Гаррі.
– Він зробив Крумову паличку, і Крум вважає його генієм.
– Ти ж нібито сам казав, - утрутився Рон, - що Волдеморт тримає десь під замком Олівандера. Якщо він уже має одного майстра паличок, навіщо йому інший?
– Може, він згоден з Крумом, може, думає, що Ґреґорович кращий... або думає, що Ґреґорович зуміє пояснити, що вчудила моя чарівна паличка, коли він за мною гнався, бо Олівандер цього не знає.
Гаррі глянув у тріснуте запорошене дзеркало й побачив, як Рон з Герміоною в нього за спиною обмінюються скептичними поглядами.
– Гаррі, ти постійно кажеш про те, що вчудила твоя паличка, - сказала Герміона, - але ж це ти її змусив! Чому ти ніяк не хочеш повірити у власну силу?
– Бо я знаю, що то був не я! І Волдеморт це знає, Герміоно! Ми обидва знаємо, що сталося насправді!
Вони гнівно дивилися одне на одного. Гаррі розумів, що він Герміону не переконав, і що вона зараз шукає аргументів і проти його теорії про власну чарівну паличку, і проти того, що він дозволяє собі проникати у Волдемортів мозок. На щастя для Гаррі, в розмову втрутився Рон.
– Облиш його, - порадив він їй.
– Хай робить, що хоче. Але якщо ми збираємося завтра бути в міністерстві, то зараз треба ретельно обміркувати план.
Герміона дуже неохоче погодилася відкласти розмову на пізніше, хоч Гаррі не сумнівався, що вона знову накинеться на нього за першої-ліпшої нагоди. Та поки що вони спустилися в підвал на кухню, і Крічер нагодував їх тушкованим м’ясом та пирогом з мелясою.
Вони полягали спати пізно вночі, кілька годин провівши за обговоренням свого плану, аж доки вивчили його назубок і могли переказувати одне одному дослівно. Гаррі, що спав тепер у Сіріусовій кімнаті, лежав у ліжку, спрямувавши світло чарівної палички на стару фотографію батька, Сіріуса, Люпина та Петіґру, і ще хвилин з десять бурмотів собі під ніс деталі плану. Проте, погасивши чарівну паличку, він думав не про багатозільну настійку, батончики-блювончики чи темно-сині мантії працівників технічної служби. Він думав про майстра чарівних паличок Ґреґоровича і чи довго той зуміє ховатися від Волдеморта, котрий так наполегливо його шукає.
Світанок настав непристойно швидко.
– Жахливий вигляд у тебе, - привітався Рон, коли зайшов у спальню будити Гаррі.
– Це ненадовго, - позіхнув Гаррі.
Герміону вони знайшли на кухні. Крічер подав їй каву й гарячі булочки, і вона снідала з тим маніакальним виразом на лиці, що його Гаррі зазвичай пов’язував з наближенням екзаменаційної сесії.
– Мантії, - ледь чутно сказала вона, реагуючи на їхню появу нервовим кивком голови і продовжуючи порпатись у вишитій бісером сумочці, - багатозільна настійка... плащ-невидимка... детонатори-приманки... про всяк випадок для кожного з нас має бути по два... батончики-блювончики, пампушечки-зносаюшечки, видовжені вуха...