Гаррі Поттер і Смертельні реліквії
Шрифт:
Він рушив, але не до тих чорних дверей, а ліворуч, до виходу, на сходи, що вели в судову залу. Скрадаючись до сходів, перебирав у голові різні варіанти своїх дій. У нього ще були детонатори-приманки, але, можливо, найкраще просто постукати в двері судової зали, зайти, як Ранкорн, і попросити Мафальду вийти на два слова? Він, на жаль, не знав, чи Ранкорн достатньо впливова особа, щоб таке собі дозволити. Та навіть якщо це вдасться - чи встигнуть вони втекти з міністерства, поки Мафальдина тривала відсутність не викличе підозру і їх кинуться шукати...
Заглиблений у думки, він не відразу відчув незвичний холод, що огорнув його,
«Дементори»,– подумав він.
А як зійшов зі сходів і завернув праворуч, то очам його відкрилася моторошна сцена. У темному проході біля судової зали аж кишіло від високих чорних постатей у каптурах, із захованими обличчями. Крім їхнього різкого дихання, ніщо не порушувало мертвої тиші. Охоплені жахом маґлородці, приведені сюди для допитів, сиділи, скорчившись, на твердих дерев’яних лавах і тремтіли. Більшість затуляло обличчя руками, мабуть, інстинктивно захищаючись від зажерливих пащек дементорів. Дехто був з рідними, дехто сам. Дементори пропливали перед ними туди-сюди, і увесь цей холод, уся безнадія, увесь відчай цього місця накладався на Гаррі, немов прокляття...
«Боротися», - звелів він сам собі, хоч прекрасно знав, що не зуміє вичаклувати тут патронуса, бо негайно себе викриє. Отож він якомога тихіше пішов далі. З кожним кроком його мозок ніби застигав, але він примушував себе думати про Герміону і про Рона, яким був такий потрібний.
Проходити повз ці високі чорні постаті було жахливо. Безокі обличчя, сховані під каптурами, поверталися йому вслід, і він був переконаний, що вони його відчували - відчували, мабуть, присутність людини, котра ще мала дещицю надії, дещицю життєздатності...
І тут, раптово й різко серед мертвої тиші двері з лівого боку коридору різко розчахнулися і з них вирвався крик.
– Ні, ні, я напівкровний, я полукровець, кажу вам! Мій батько чаклун, був чаклуном, перевірте! Аркі Алдертон, відомий конструктор мітел, перевірте його, кажу вам... заберіть руки, заберіть від мене руки...
– Це тобі останнє попередження, - пролунав шовковий голос Амбридж, магічно посилений, щоб його чітко було чути попри відчайдушні крики того чоловіка.
– Якщо впиратимешся, тебе засудять до Цілунку дементора.
Чоловік перестав кричати, однак його глухі ридання й далі долинали в коридор.
– Заберіть його, - звеліла Амбридж.
У дверях судової зали з’явилося двоє дементорів, що напівзогнилими, вкритими струпами руками тягли чаклуна, здається, непритомного. Вони посунули з ним далі коридором, і незабаром їх поглинула темрява, яку вони мовби волочили за собою.
– Наступна... Мері Катермол, - оголосила Амбридж.
Підвелася, трясучись з голови до ніг, маленька жіночка з гладенько зачесаним і скрученим у вузол чорнявим волоссям, у довгій простій мантії. На її обличчі не було ані кровинки. Гаррі бачив, як вона здригнулася, минаючи дементорів.
Він діяв інстинктивно, навіть не подумавши, просто тому, що не міг бачити, як вона самісінька заходить у темницю. Коли двері майже зачинилися, він прослизнув услід за нею в судову залу.
Це було інше приміщення, не те, в якому колись проходив розгляд його справи про незаконне використання чарів. Воно було набагато менше, хоча стеля була така ж висока, тому в людини виникала клаустрофобія, ніби її кинули на дно глибокого колодязя.
Там теж стовбичили дементори, додаючи залі своєї крижаної аури. Наче безликі вартові, вони розташувалися в кутках, найдальших від високого, піднятого над підлогою, помосту. За балюстрадою на помості сиділа Амбридж, з одного боку від неї сидів Якслі, а з другого - Герміона. Обличчя її було чи не блідіше, ніж у місіс Катермол. Біля підніжжя помосту швендяв туди-сюди срібний довгошерстий кіт, і Гаррі зрозумів, що цей кіт-патронус захищає обвинувачів од відчаю, що його поширювали дементори. Цей відчай призначався обвинуваченим, а не обвинувачам.
– Сідайте, - сказала Амбридж своїм шовковистим голосом.
Місіс Катермол пошкандибала до єдиного крісла, що стояло посеред приміщення перед помостом. Коли вона сіла, з билець вискочили ланцюги й прикували її до крісла.
– Ви Мері Елізабет Катермол?
– запитала Амбридж.
Місіс Катермол кивнула тремтячою головою.
– Одружені з Реджінальдом Катермолом з чаклунської технічної служби?
Місіс Катермол залилася слізьми.
– Я не знаю, де він! Він мав зустріти мене тут!
Амбридж на це не відреагувала.
– Мати Мейсі, Еллі та Альфреда Катермолів?
Місіс Катермол заридала ще гіркіше.
– Вони перелякані, бояться, що я не повернуся додому...
– Нас це не цікавить, - виплюнув Якслі.
– Вилупки бруднокровців не викликають у нас співчуття.
Ридання місіс Катермол заглушило кроки Гаррі, коли він обережно став на сходи до помосту. Щойно він переступив межу, вздовж якої походжав патрульний кіт-патронус, як одразу відчувся перепад температур - тут було тепло й комфортно. Він не сумнівався, що патронуса вичаклувала сама Амбридж, і він так яскраво сяє, бо вона щаслива й радісна, перебуває у своїй стихії, вимагаючи дотримання схиблених законів, які сама й допомагала писати. Поволі, дуже обережно, він прокрався за спинами обвинувачів і сів на стілець коло Герміони. Боявся, щоб вона не підстрибнула. Хотів було накласти на Амбридж і Якслі закляття «Глушилято»,але навіть вимовлене пошепки слово могло б налякати Герміону.
Тут Амбридж трохи голосніше заговорила з місіс Катермол, і Гаррі скористався з нагоди.
– Я за тобою, - прошепотів він на вухо Герміоні.
Як він і боявся, вона різко підстрибнула й ледь не перекинула чорнильницю, одначе Амбридж та Якслі так захопилися допитом місіс Катермол, що нічого не помітили.
– Коли ви прийшли сьогодні в міністерство, місіс Катермол, у вас вилучили чарівну паличку, - казала Амбридж.
– Вісім і три чверті дюйма, вишневу, з волосиною єдинорога. Вам ці характеристики знайомі?
Місіс Катермол кивнула, витираючи рукавом очі.
– Чи не могли б ви нам сказати, в якого чаклуна чи відьми ви забрали цю чарівну паличку?
– 3-забрала?
– ридала місіс Катермол.
– Я ні в кого її не з-забирала. Я її к-купила, як мені було одинадцять років. В-вона с-сама мене обрала.– Вона заридала ще дужче.
Амбридж захихотіла, наче дівчинка, а Гаррі ледве стримався, щоб на неї не кинутись. Вона нахилилася над бар’єром, щоб краще роздивитися жертву, і щось золотисте загойдалося в неї на шиї від цього поруху - медальйон.