Гаррi Поттер i фiлософський камiнь
Шрифт:
— То ти, напевне, вже знаєш багато чарів. Візлі вочевидь належали до тих старовинних чаклунських родів, про які говорив той блідий хлопець на алеї Діаґон.
— Я чув, що ти живеш з маґлами, — знову озвався Рон. — Які вони?
— Жахливі… Ну, може, не всі. Але мої тітка, дядько і двоюрідний брат саме такі, краще б я мав трьох братів-чарівників.
— П'ятьох, — поправив Рон, чогось спохмурнівши. — Я вже шостий з нашої родини, хто йде до Гоґвортсу. Можна сказати, мені є на кого рівнятися. Білл та Чарлі вже закінчили школу, Білл був відмінником, а Чарлі — капітаном команди з квідичу. Тепер ось Персі вже староста. Фред і Джордж великі бешкетники, але ж мають високі оцінки і всі вважають їх веселунами. Від мене всі сподіваються того самого, що й від них, але ж мої успіхи нікого не здивують, бо вони були першими. До того ж, як маєш п'ятьох братів, завжди ходиш у дранті. В мене старі мантії Білла, стара чарівна паличка Чарлі і старий пацюк Персі.
Рон витяг з куртки товстого сірого щура, що спав як мертвий.
— Його звати Скеберс, та користі з нього мало, він майже не прокидається. Персі дістав від тата сову, бо став старостою, але вони не спромо… тобто мені дали натомість Скеберса.
Ронові аж вуха почервоніли. Він, здається, вирішив, що бовкнув зайве, бо знову задивився у вікно.
Гаррі не бачив нічого поганого в тому, що хтось не спромігся купити сову. Зрештою, ще місяць тому він узагалі не мав грошей, ніколи в житті, тож і розповів Ронові про те, як був змушений Доношувати старий одяг Дадлі, як ніколи не мав подарунків на день народження.
Його розповідь, здається, трохи втішила Рона.
— …Поки Геґрід мені не сказав, я навіть не знав, що я чаклун, нічого не знав ні про батьків, ні про Волдеморта…
Рон аж захлинувся.
— Що сталося? — запитав Гаррі.
— Ти назвав ім'я Відомо-Кого! — перелякано й водночас захоплено вигукнув Рон. — Від кого-кого, але від тебе я…
— Я називаю це ім'я не тому, щоб видаватися хоробрим чи яким там ще, — пояснив Гаррі. — Я просто ніколи не знав, що цього не можна. Розумієш? Мені так багато треба вивчити! Я певен, — додав він, уперше висловивши те, що останнім часом не давало йому спокою, — я певен, що буду найгіршим у класі.
— Не будеш. Є багато таких, які приходять із маґлівських родин і вчаться досить успішно.
Вони розмовляли, а поїзд лишав позаду Лондон. Тепер він проминав луки, де паслися корови та вівці. Якийсь час хлопці мовчки дивилися на ті поля і стежини поміж ними.
Десь о пів на першу в коридорі почувся брязкіт, і усміхнена жінка з ямками на щоках прочинила двері купе:
— Чогось бажаєте, дітки?
Гаррі, що зранку й ріски в роті не мав, скочив на ноги, а Ронові вуха знов почервоніли, і він пробурмотів, що має з собою сендвічі. Гаррі вийшов у коридор.
У Дурслі він ніколи не мав грошей на солодощі, а тепер, коли в кишенях бряжчали золоті та срібні монети, він був ладен купити стільки батончиків "Марс", скільки зможе донести, але жінка не мала тих батончиків. Натомість вона торгувала горошком на кожен смак "Берті Бот", жуйкою "Друбл", шоколадними жабками, пиріжками з гарбузом, тістечками з казана, локричними паличками та всілякими іншими чудернацькими виробами, яких Гаррі не бачив зроду. Намагаючись нічого не пропустити, він купив усього потрохи й заплатив жінці одинадцять срібних серпиків і сім мідних кнатів. Рон аж витріщив очі, коли Гаррі приніс те все до купе і вивалив на вільне місце.
— Голодний, мабуть?
— Як вовк, — признався Гаррі, надкусивши гарбузовий пиріжок.
Рон дістав великий згорток і розгорнув його. Там були чотири сендвічі. Він узяв один зі словами:
— Завжди вона забуває, що я не люблю копченого.
— Міняємось, — запропонував Гаррі, простягаючи пиріжок. — Ну?
— Та ти не захочеш його їсти, він такий сухий, — заперечив Рон. — Знаєш, — квапливо додав він, — їй завжди не вистачає часу: адже нас аж п'ятеро.
— Давай, бери пиріжок, — наполягав Гаррі, який раніше ще ніколи нічим не ділився, бо, по суті, й не мав чим і з ким ділитися.
Яка втіха — сидіти з Роном і ласувати всіма купленими пиріжками та тістечками (про сендвічі вони й забули).
— Що це? — запитав Рона Гаррі, взявши пакетик із шоколадними жабками. — Це ж не справжні жаби, правда? — Він уже починав відчувати, що його ніщо не здивує.
— Ні, — відповів Рон. — Але глянь, яка там картка, мені бракує Аґриппи.
— Що?
— Ой, звичайно, ти ж не знаєш! У шоколадних жабках є картки, — ну, щоб збирати, — із зображеннями відомих чарівниць і чаклунів. Я вже назбирав майже п'ятсот, але досі не маю Аґриппи і Птолемея.
Гаррі розгорнув одну шоколадну жабку й дістав звідти картку. На ній було обличчя чоловіка в серпастих окулярах, з довгим кривим носом, хвилястим срібним волоссям, бородою та вусами. Під портретом стояв напис: "Албус Дамблдор".
— Тож оце Дамблдор! — скрикнув Гаррі.
— Тільки не кажи, що ти ніколи не чув про Дамблдора! — засміявся Рон. — Можна мені взяти жабку? Раптом там є Аґриппа… Дякую.
Гаррі перевернув картку і прочитав:
Албус Дамблдор, теперішний директор Гоґвортсу. Дамблдора вважають чи не найбільшим чарівником нашого часу, що надто вже уславився своєю перемогою 1945 року над чорним чаклуном Ґріндельвальдом, відкриттям дванадцяти способів використання драконячої крові та алхімічними дослідами, проведеними спільно з Ніколасом Фламелем. Професор Дамблдор захоплюється камерною музикою та грою в кеглі.
Гаррі знову перевернув картку й ошелешено побачив, що обличчя Дамблдора вже немає.
— Він щез!
— А ти гадав, він тут цілий день сидітиме? — здивувався Рон. — Ще повернеться!.. Ні, знову Морґана, а я вже маю аж шість таких. Хочеш собі? Можна почати колекцію.
Рон глянув на купку ще не розгорнутих шоколадних жабок.
— Пригощайся, — заохотив його Гаррі. — Слухай, але ж у маґлівському світі люди лишаються на фотках.
— Справді? Що, взагалі не рухаються? — Рон був приголомшений. —Дива!
Гаррі побачив, як Дамблдор з легенькою усмішкою нишком повернувся на фото. Рон так захоплено ласував жабками, що майже не зважав на картки з відомими чарівницями й чаклунами, зате Гаррі не спускав з них очей. Невдовзі він уже мав не тільки Дамблдора й Морґану, а й Генґіста Вудкрофтського, Альберика Ґраньона, Цирцею, Парацельса й Мерліна. Зрештою він відвернувся від друїдської Кліодни, що чухала собі ніс, і відкрив пакетик горошку на кожен смак "Берті Бот".
— Будь обережний з ним, — застеріг Рон. — "На кожен смак" означає, що його смак може бути якам завгодно. Тобто якісь горошинки будуть цілком звичайні — шоколадні, м'ятні чи мармеладні, — зате можуть трапитися такі, що смакуватимуть як шпинат, печінка чи фляки. Джорджеві здається, ніби одного разу йому потрапила горошинка зі смаком шмарків.