Гетьман, син гетьмана
Шрифт:
Ходив по Січі, розглядався, дослухався до розмов, він здогадувався, що вони неприхильні до того, що він піддався полякам, але самі вони з делікатності про те йому не казали. Тільки осавул, який його супроводив по Січі, якось мовив: «Поляки — то не нашого Бога люди, з ними ми каші не зваримо». Обідати ходили в козацькі курені, курінний садовив Юрія біля себе, в голові столу, кухар найперше ставив перед ними вагани з вареною рибою. Запорожці тричі на день їли рибу. Курінний вибирав з ваганів найкращого судака або стерлядь і клав перед гетьманом. Він возив його й по Великому Лузі. Юрій побачив, що Великий Луг справді великий — верст на сімдесят чи й більше в довжину й верст двадцять п’ять
А на островах, на луках, в хащах гибіль всілякого птаства, звіра: он, порохкуючи й повискуючи, поспішає в кущі, підганяючи смугастих поросят, дика свиня, а вепр не втікає, нахилив величезну голову, наставив ікла проти човна, поблискує злими очицями. Юрій невільно потягнувся до рушниці, але осавул зупинив його:
— І картеч не візьме. Вона від лоба ковзає, наче від броні. Хіба що попадеш у вухо. Але це важко.
Вибухнув табун пеліканів, баклани шугали у воду, як чорні блискавиці, качки майже не втікали з плес, запливали в чаполоть.
— А ось тут ми притоплюємо думбаси і стерни, — розповідав осавул, погладжуючи руді вуса. — На яких через море ходимо. І гармати в кущах на березі ховаємо.
Ночував Юрій у хаті багатого козака, яка стояла за Крим-Базаром, деякі багаті козаки мали свої хати, які здебільшого стояли порожні. Він зустрів на Січі Брюховецького й забрав до себе. Мартинець засяг у запорожців ласки. По тому Юрій хотів ще побувати в запорозькій паланці, поїхав у Самарську. З ним поїхали осавул і Брюховецький.
Їхали понад Дніпром, понад порогами. Юрій зупинив коня над першим, Козацьким, порогом. Дивився, як вода пришвидшувала біг, вигиналася над великим каменем, наче Бемське пекло, як по ній пливла зірвана десь лілія. Біло-біла велика квітка, ще жива, але зараз її обітре на всіх каменях, на всіх лавах і виплюне пожованою з пекла. Це навіяло невеселі думки.
А тоді по воді пішов пліт, плотарі на ньому стояли голі з тичинами в руках, повертали важкі кормиги, попереду лоцман з бородою, як ліс, він тримав над головою стиснену в кулак руку, слів за ревом води не розібрати, він кермував нахилом руки. Ось пором звівся вгору, враз шугонув і потонув у піні, здавалося, вже навіки, виринув, полетів униз.
— Плотарі голі, — пояснив осавул, — якщо розіб’є пліт — може, хтось врятується. Колоди тоді стають стійма, б’ють людей. Попід тим берегом їх плаває багато до самого льоду — доступитися туди зась, а по льоду витягають потопельників.
Стало моторошно, й гордість пойняла за цих людей.
Юрій зупинився в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі, який стояв на березі річки Самари. При монастирі — козацький шпиталь, сам монастир огороджений високим частоколом з дубових обаполів, з-за якого можна відбити й татарський бамбул. З монастиря поїхали берегом Самари вгору, вона тут тече майже паралельно Дніпру. Самара тече в широкій неглибокій долині, понад нею могили й могили без кінця, скільки їх, які народи тут ходили, випасали свої отари, їздили гарбами з камінними, схожими на жорнові камені, колесами, котрі скрипіли на весь степ, перекликаючись із журавлями вгорі. А кругом степ, степ — не охопити оком. Він тільки-тільки прокидався. Лисячими хребтами вигиналися під вітром торішні трави, посохлі, бронзові — нежар, але поміж них то там, то там жовтими хусточками пробивалися тюльпани (коли перебрідали через таке плесо, копита в коней ставали жовті), в глибших, мокрих долинках синіли півники, величезний, випитий пташками будяк шелестів сухими пелюстками, татарський шабельник пробивався понад водою. З трави інколи лунав свист. Маленький, білий, ніби облитий сметаною, козачок із супроводу сказав:
— Жовтобрюхи. — Й розповів, що їх тут багато й що ці змії-полози великі — аршинів по п’ять, по шість, а то й більше, і дуже злі та небезпечні: їде козак степом, а полоз побачить і женеться, а тоді скрутиться кільцем і стрибне, й повалить вершника з конем.
— Бридня, — мовив осавул, набиваючи люльку. — Вигадки. Козаки, як косять траву, часто перетинають їх косами. І рубають шаблями. Ото правда: буває, порубають його на шматки, а ті шматки довго ворушаться, звиваються, стрибають.
Проїхали ще трохи, й раптом хтось із козаків закричав: «Татари!» Справді, на них зоддалік летіла жива хмара. Й тут осавул приклав руку до чола, сказав: «Тарпани».
Справді, хмарка наблизилась, і вже було видно розкошлані гриви та кінські храпи. Дикі коні зупинилися враз, вперлися передніми копитами в землю, повитріщали очі. А тоді заіржали й гайнули назад у степ.
Під’їхали до риболовецького стану. Козаки-рибарі саме тягнули мачулу — велику, прокатранену в дьогті сітку, тягли важко, виволокли на берег захекані. Сітка була повнісінька риби, й риба все велика, меншу двадцяти дюймів козаки вкидали назад у річку, риба вистрибувала з сітки й стрибала по берегу, величезні, двоаршинні щуки зіпали зубастими пащами, намагаючись дострибати до води. Рибалки били їх по голові довбнями.
— От до такої не підходь, — осавул показав на велетенську зелену, з якимись наростами на голові щуку, — хапоне — матимеш халепу.
Тут же на березі лежали «столи» — розщеплені вздовж навпіл великі дуби, на них рибалки розробляли рибу: розпускали, вибирали ікру, робили кав’яр. Ікру, кав’яр продавали в Україні, Московії, Польщі і далі — в Європі, вона давала січовикам основний прибуток. Особливо цінувалася запорозька в’ялена щука, вона вважалася залассям. Величезний, пудів на п’ятнадцять-двадцять сом ворушив вусами, дивився на людей великими, здавалось, осмисленими очима. Від того було трохи моторошно.
Пройшли в лісок, на галявину, до стану. За тією галявиною була інша, на ній стояла напівземлянка-хижа. Там жив козак-сидень, гніздюк. Він випасає воли, овечки, весною скуповує малі телята, за літо на ситих травах вони стають бичками. Пізно восени він жене їх на продаж на ярмарок у Полтаву, Миргород чи й далі. Має добрі гроші. Одначе тяжке й небезпечне це його сидіння, поруч татарських кошів, хоч він і сплачує їм, і має од коша ярлик, але скільки свавільних розбійних ординців гасає степами, та вистачає й своїх зарізяк, втеклих з України або Польщі, та й втеклих з війська москалів, а страшні зимові стужі, а вовчі зграї… Від нужі ж зовсім спасу немає. Витримає сидень два-три роки, блукаючи за отарою з ґирлиґою і двома-трьома злющими псами-куртами й тоді подається з грошима кудись подалі від цих лихих місць, купує ґрунт, ставить хату.
Потрійна, зварена у великому казані юшка дуже смачна, та ще до неї козаки з Січі прихопили барильце з оковитою. А степ підспівував, а степ глухо гудів, і густо тягли у високості пташині зграї, поспішали до своїх гнізд.
…Юрій вернувся на Січ. Його щедро частували, але горілка йому не смакувала, друзів він не набув. Після довгих розмов з кошовим, суддею, писарем, осавулом зрозумів, що запорожці його не підтримають, вони тримали руку Москви, а він був гетьманом від Польщі.
І та й та сторона наводили свої резони — їх наводять українці і понині, й кожному його резони здаються ваговитішими, кращими.