ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
Поїхало нас троє: я, Борзаківський і Рубець, й пробули в мандрах аж три тижні. Тиждень прожили в селі Неданчичі над Убіддю. Полковник виторгував у козачки Євдокії Кривопольчихи за чотириста п'ятдесят золотих і тридцять монет дрібної копійчаної лічби української в урочищі Розсудовщина сіножать та ліс з бортним і не бортним деревом, але до бортя гожим. У тому лісі на хуторі ми й жили, копали копці та ставили стовпи межові – кляки. Тоді ще полкова скарбниця не була відокремлена від скарбниць власних, полковничих, то що багатшою була скарбниця – багатшим і полк. Щоправда, якщо в якогось полковника забирали уряд, то забирали тільки рангові маєтності, а всі інші лишалися у його володінні.
Двоє
– А що ж, – мовив Борзаківський, ладненько, ножичком, якого носив на поясі в шкіряному чохлику, краючи на лусті хліба тоненькими смужками сало. Навіть тут, серед лісу, вій був вштивий, охайний. Такий скрізь. В чернігівському «Під звіздою», найчистішого чину шинку, він п'є вишукані угорські вина, а в чорній, неначе дігтярня, придорожній корчмі смердючу, з пригарою горілку, але й там і там п'є шляхетно, та ще й так, неначе робить комусь – тому ж корчмареві – ласку. – Козаки ще тоді, десять літ тому назад, кричали на гетьмана нашого полковника. Якби їм такого вождя…
– Якого там їм вождя… Їм помиїв добрих та дерті. Череда, вона череда і є, – буркнув Рубець.
– Та що ти таке кажеш, – обурився Борзаківський. – Скільки валечних козаків прославилися під Ревелем та під Дербентом…
– Еге ж, на чужій війні. А їхніх малжонок та дітей москалі женуть на фортечні роботи…
– Розсмикали народ, розтягли…
– А я що кажу, – похмуро правив Рубець. – І вся громада… Хто в луг, хто в плуг. Скільки є таких, що ладні злизувати порох з чужинських чобіт, якби тільки їх не чіпали. Посхиляли голови – погублені копійки на землі шукають, позгинали шиї, лишень накладай ярма. Ще й тих, хто прагне волі, тягнуть до дуба…
– Та ж не всі, не всі, – гарячкував Борзаківський. Його вродливе продовгувате бліде обличчя розчервонілося, очі сіяли іскри. – Ще ж недавно, згадай… За Мазепою… Кинув вождь клича…
– Який там вождь і де він кинув клича? В себе в подушках? – Рубець цідив слова крізь тонкі губи, ледве розтуляючи їх. Його обличчя бридилося, на чоло лягла тінь. – Перехитрував сам себе батуринський гетьман. Таїв од усіх свій замисел, клявся цареві в дружбі, от і дотаївся. Розтягнули цар та Меншиков усе військо гетьманське – п'ять тисяч під Ревель, п'ять тисяч у Глухів… І лишилося з ним врешті-решт п'ять тисяч козаків, які нічого не знали, не відали. І коли гетьман відкрив їм свій замір, порозтуляли з дива роти. І навіть тоді гетьман барився… А цар Петро – картку за карткою: Мазепа, в супротив нашим указам та велінням, робив з вас панщинників. Я, білий цар, за вас, за ваші вольності, а Мазепа хоче одібрати у козаків звання козацькі, хоче запровадити вас у рабство. Отако він писав. А гетьман твій – води в рот набрав. Хіба не так? Заціпило йому. У царя війська двісті тисяч, а шведів жменька. Та й ті обтіпалися, обносилися, охляли, тиняючись по Європах. Не дав їм гетьман підмоги.
– Старий він уже був, вельми старий, – скрушно мовив Борзаківський. – Он Орлик…
– Орлик, сокіл, горобець… І правильно зробили ті козаки, що не пішли за Мазепою, – раптом підніс голос Рубець. – І не підуть вони ніколи… Правдиво, Іване, я кажу? – Зненацька повернув до мене голову, і його гострі брови-ножі зійшлися на переніссі. Сухе обличчя випромінювало неприязнь.
Я щось забелькотів, бо ж не знав, що сказати.
– Чого це ти унадився до нас?… І вуха в тебе, як вареники… Такі вуха багато вміщають. Так дай одвіт – правдиво я кажу чи ні? Що ти думаєш про Мазепу та про царя нашого?
– Цар… він від Бога. Так нас учили… Він нас від ворогів захищає… А Мазепа?… Не знаю. Малий я ще тоді був… Анахтему йому в церкві проголосили…
– Тоді ти був малий, а тепер надто великий. Схоже, що кажеш правду. І все одно тебе треба повісити на сосні. Про всяк випадок. Стільки тепер донощиків розвелося…
– Я не донощик.
На обличчі Рубця – й тіні усміху. Воно жорстоке й суворе.
– А хто ж ти такий?
– Не знаю. Ніхто…
– Ну, а коли ніхто… Нащо тобі ряст топтати. Бачиш оту сосну, а на ній товсту гілляку…
– Досить, Василю, не лякай хлопця, – обізвався Борзаківський.
– Та який він хлопець. У нього вже матня протрухла. Може, він уже стонадцять доносів написав? Занадився до канцелярії, сидить і слухає. – Й колупнув великим, сливе колійським ножем землю. Цього ножа носив з собою скрізь, ним підстругував пера й ним же наштрикував сало.
Я розгубився, але чомусь не злякався. Таки не міг зрозуміти, жартує чи погрожує насправжки недовірливий і ядучий Рубець. Чомусь був переконаний, що він, не мигнувши оком, може виконати свою погрозу.
– Не чіпай ти його, – врешті гримнув Борзаківський. – Твої жарти…
– А я не жартую, – похмуро кинув Рубець. – Я бачив, як він молиться… Він дуже святобливий. Нехай поклянеться на хресті…
– Та ж ми нічого не говорили, – обурився Борзаківський. – Споминали минуле… Яким був Мазепа… Немудрим був, ти сам сказав. Йди, Іване, подивися на коні.
Я здогадався, що Борзаківський відсилає мене, аби поговорити з Рубцем наодинці.
По тому Рубець більше мене не чіпав, а моє серце тануло від вдячності Борзаківському. Таку вже мав вдачу, комусь та офірувати себе. Нині офірував Борзаківському, а також Улясі, в чому боявся зізнатися собі. І носив її в своєму серці, носив скрізь і повсюди, день за днем, слово за словом перебирав у згадках всі наші розмови, всі перемови, позирки, почувався щасливим і нещасним, бо в щастя повірити не міг, почувався незмірно багатим на щось таке, що дається тільки окремим людям, і не хотів забігати далеко вперед думкою: що з того буде, мабуть, нічого, але я й так маю багато. Ні, неправда, я переживав страшенно, адже прагнув одвітного кохання й сподівався на нього своїм спраглим серцем. Сподівався не надіючись.
На Петра і Павла з Глухова приїхав до Чернігова маршалок двору гетьманського з таємною звісткою, про яку того ж дня знав увесь хутір: одразу по закінченні успенського посту від сина лубенського полковника Якова Марковича (всі казали «Від Насті-гетьманші») прибудуть свати.
Життя на хуторі над Стрижнем, яке плинуло спокійно та рівно, заклекотіло, так клекотить тиха річечка, коли вкочується у вузьке русло. Від Петра і Павла до кінця успенського посту часу – кіт наплакав. Роботи вистачало всім, навіть мене. Оленка приставила до діла вертілася перед мною у все нових та нових уборах і запитувала, які їй найбільше личать. А я тямив у тому, як баран у Біблії. Оленка вертілася переді мною, й мовби самі сідали на неї і потім злітали люстринові шнурівки з золотими та срібними сітками, штофні, полутебенькові кунтуші, парчеві керсетки. На заручини вона збиралася одягнути кунтуш грезетовий, біло-рожевий, обкладений сріблом і золотим газом з парчевими закладками, золото й срібло сяяло, й сяяли Оленчині очі, й шовком переливалася довга коса, й чимало волосин випручувалися з неї, вилися довкруж голови, творячи з дівчини кульбабу.