ГЕТЬМАНСЬКИЙ СКАРБ
Шрифт:
Седмиця закінчувалася, й майже вся Полуботкова молода челядь збиралася на луки по яйця диких качок. Уляся також забажала йти з ними. У Глухові мати якщо й випускала її за ворота, то лише в кареті, в супроводі охоронних козаків, й Уляся, вирвавшись на волю, намагалася вхопити її якомога більше. Оленка йти не захотіла, Яків теж.
Я взяв дві корзини, й ми з Улясею рушили за ватагою парубків та дівчат. Йти довелося довго, аж за сосновий бір, там розкинулися широченні луки, а по них мілководні болота, порослі молодим очеретом та ситнягом. Там і гніздилася качва.
Дівчата стояли на сухому, біля верболозів, а хлопці, з палицями та корзинами в руках, стрибали з купини на купину. То той, то інший оступався або не витримувала купина, брьохав у воду й мерщій добирався до берега, де виливав з чобіт воду та перевзувався. Бродити ж по болоту босоніж не можна, попробиваєш ноги на скошеному по льоду очереті. А в повітрі шугали качки – крижні, чирята, шилохвістки, іноді зривалися гуси, й десь далі курликали журавлі. Птаства була гибіль, але яєць ми зібрали мало, тільки двоє чи троє парубків назбирали по півкорзини, весна миналася, більшість яєць були насиджені. Я зібрав зовсім мало яєць, та й то маленьких, чирячих.
Верталися назад через ліс, розбрелися, й трапилося так, що ми з Улясею відбилися від гурту й, аби не заблудитися, пішли далеким краєм лісу, понад озером. Понад берегом озера стояли старі верби, мили в воді довге віття, там схлюпувала риба. Десь у гущавині п'янко виспівувала сопілка, либонь, вигравав на ній пастух. В одному місці ріс дивовижний кущ, я ніколи не бачив подібних, не знав, як він називається: гілки схожі на гілки крушини, а листочки дрібні, як у акації, й цвів він дивовижним лілово-рожевим цвітом. Пишні суцвіття підносилися, неначе свічі – невимовна краса, ще й якась незвичайна. Я зупинився, й зупинилася Уляся, і ми довго споглядали це Боже чудо. Я подумав, що ми набрели на цей кущ не випадково, він трапився саме нам, цвів для нас, і в цьому вбачав віщий знак. Добрий знак. Цвіт – це життя, краса, він завжди на добро.
Ми зірвали лише по одному суцвіттю, й зробили це не змовляючись, ми пожаліли кущ, й зглянулися, і одна думка пройняла нас, і один вогонь побіг по наших жилах, це була мить надзвичайної близькості, яка єднала. Певен, що не тільки я відчув це, а й Уляся – її очі були широко відкриті, щоки пашіли, й була вона така гарна, аж мені стало страшно. Ну як це я отакий, нікчемний, можу сподіватися на кохання дівчини-красуні, тонкої розумом, щедрої серцем і палкої вдачею! А щось одразу заперечувало, підказувало: а чом би й ні? Ти ж не каліка, маєш хист до співу, знаєш трохи про світ…
І раптом сталося щось таке, що й кущ, і ліс, і весь світ крутонувся в мене перед очима й кудись поплив чи полетів. Уляся опекла мою щоку поцілунком. А далі зірвалася й побігла по присипаній торішнім листям стежці. Довгу мить стояв спантеличений, а тоді засміявся й побіг за нею. Наздогнав її вже на краю лісу, в молодому хвойнику. Уляся йшла швидко, не оглядаючись, я ледве встигав за нею. Не знав, на землі я чи на небі, серце мені стукотіло, цієї миті міг звершити неймовірне. Я ладен був обійняти увесь світ і роздати всім людям хоч по краплині щастя.
Одначе біля самого Полуботкового хутора Уляся зупинилася й, ледь-ледь зашарівшись, але дивлячись мені просто в очі своїми чорнющими очима, мовила:
– Пам'ятаєш, ми говорили про поцілунки. Ти сказав, що поцілунки є грішні і є безгрішні – на Великдень. То вважай, що сьогодні Великдень. Христові поцілунки.
І пішла. А я стояв розгублений і очманілий, мені хотілося сміятись і плакати.
Усі наступні дні жив у світі ясному, можна сказати – піднебесному, моє життя рішуче одмінилося, я мріяв про речі високі, прекрасні й навіть співом своїм сягав таких висот, яких не сягав ніколи. До того ж став охайніше вдягатися, комір вишитої сорочки зав'язував кольоровою стрічкою, шапку одягав так, що мій темно-русий, трішки кучерявий чуб виглядав з-під неї, і купив у волоха гарний жупанок, мовби на мене шитий, щоправда, побачивши мене в тому жупанкові, Уляся залилася реготом: «Що це ти, Іване, в ляхи записався?» Жупанок виявився ляським. Я знітився, але Улясин сміх не образив мене.
Блукав по подвір'ю і думав: Боже, що ти сотворив зі мною! Як мені тривожно і як гарно, як обнадійливо-солодко. Ось для чого цей світ, ось для чого живуть люди. Прокидаюся й думаю, що побачу сьогодні Улясю й вона усміхнеться мені, а більше мені нічого не треба. Я мовби летів понад світом на невидимих крилах, був по вінця заповнений коханням, навіть поховальні дзвони в Онуфріївській, найближчій до нас, церкві видзвонювали мені не сумно, печально, а збадьорливо й весело. Се гріх великий, і він також на мені. Як і той, що Божі слова «любіть один одного так, як я любив вас» я переінакшував у серці на любов до дівчини.
Плекав мрію піти з Улясею в ліс ще раз, сподівався, що отой чар повториться знову, але за два дні, в суботу, прибула карета з Глухова. Ми прощалися на людях, і Уляся всміхнулася мені тільки в останню мить, коли підбіг до віконечка з другого боку карети. Усміхнулася й помахала рукою. Карета з гетьманськими вензелями на дверцятах рушила з місця.
Наступного дня Оленка запитала мене:
– Ну як тобі мій наречений?
Мені чомусь це вельми не сподобалося, адже мовби йшлося про річ, до якої вже прицінилися і яку хочуть придбати, Оленка ж, як на мою думку, була не така.
– Наречений? – сказав я. – Хіба вже заручилися?
– Не заручилися… А чого ото ми їздили до Глухова і Яків приїздив сюди? Чи ти й справді ні про що не здогадуєшся? Всі здогадалися.
– Всі – нехай, тобі це встид.
– Отакої, – розвела руками Оленка. – Про мене йдеться, а я маю прикидатися дурненькою.
– То й поціновуй сама.
Я сердився, бо Яків увесь час зігноровував мене або розмовляв, неначе з маленьким чи недорікою.
– Я його раніше не бачила і боялася, що він буде негарний, – вже щиро зізналася Оленка. І додала радісно: – А він… вродливий і веселий, коли захоче.
– Отож, коли захоче.
– А твоя гетьманівна…
Я спалахнув, як пороховий гніт.
– Що ти мелеш…
– Ой-ой-ой… Святий та божий. Вона мені казала…
– Що вона тобі казала?
– Що ти… дурний… Ні, це я так… Сказала, що ти не такий, як усі парубки.
Бачив по Оленці, що вона грається і навіть у мислях не має, щоби Уляна могла насправжки зацікавитися моєю скромною персоною. І мені стало тоскно на душі.
Дуже зрадів, коли наступного дня Полуботок наказав збиратися в дорогу – приспів час обревізувати сотні полку, а також його власні маєтності.