Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Ввечері Прим запитала:

— А що ми їстимемо потім? Яку ще їжу ми здатні на­збирати?

— Всіляку, — пообіцяла я. — Ми обов’язково щось придумаємо.

У матері була книжка, яку вона привезла з собою з аптеки. На сотнях пергаментних сторінок були на­мальовані рослини, а під малюнками акуратно виведені тушшю їхні назви, вказані місця, де їх шукати, період цвітіння і проти яких хвороб вони помічні. На кількох порожніх сторінках мій батько дописав від себе перелік їстівних рослин. Кульбаба, лаконос, дика цибуля, соснова кора. Ми з Прим просиділи над книжкою до глупої ночі.

Наступного дня у школі не було занять. Я покрути­лася трохи на краю Левади, а тоді набралася зрештою відваги й ковзнула

під паркан. Вперше я опинилася там сама, без батька, без його чарівного лука, який завжди захищав мене. Я хутко відшукала нашу схованку і ви­тягнула маленький лук, який він змайстрував для мене. Того дня я зайшла в ліс не далі як на півсотні кроків. Час я провела в очікуванні здобичі, вмостившись на роз­логих гілках старого дуба. За кілька годин мені вдалося підстрелити зайця. Я робила це й раніше — під чітким керівництвом батька. Але цього зайця я підстрелила са­мотужки.

Ми не їли м’яса от уже кілька місяців. Коли мама побачила зайця, здається, вона прийшла до тями. Під­велася, оббілувала тушку і поставила м’ясо тушитися з зеленню, яку назбирала Прим. Потім вона знову впала в заціпеніння й лягла, та коли м’ясо зготувалося, ми з Прим змусили її поїсти.

Ліс став нашим рятівником, і що не день, то далі я заглиблювалася в нього. Спочатку боялася, але потім твердо вирішила, що ми більше не голодуватимемо, і на зміну страху прийшла рішучість. Я крала яйця з гнізд, сіткою ловила рибу, іноді мені вдавалося підстрелити білку чи зайця, а ще я збирала різноманітні трави й корінці, що росли у мене під ногами. Хоча з рослинами треба бути обачним. Звісно, більшість із них їстівні, але достатньо раз помилитися — і тобі гаплик. Я двічі пере­віряла кожну рослину, перш ніж з’їсти її.

І ми вижили.

Спершу за найменших ознак небезпеки — віддаленого виття чи хрускоту гілки — я миттю мчала назад до паркана. Потім почала рятуватися на деревах — диким собакам швидко набридає чекати внизу й вони забираються геть, а ведмеді й пуми живуть у дрімучих хащах: мабуть, їм не до вподоби кіптявий сморід нашого округу.

Восьмого травня я пішла до Будинку Правосуддя й підписалася на тесери. Я притягнула додому свій перший пайок зерна й олії в дитячому візочку Прим. Тепер щомісяця восьмого числа я мала право на пайок. Звісно, я не припиняла полювати і збирати трави. Зерна було недостатньо для того, щоб вижити, а треба ж було купувати ще й інші речі — мило, молоко, нитки. Те, без чого ми могли обійтися, я продавала на Горні. Спочатку було страшно йти туди без батька, але люди поважали його і тому прийняли мене. Зрештою, дичина — це м’ясо, і байдуже, хто її вполював. Також я почала ходити до будинків багатих містян і продавати їм упольоване. Я намагалася згадати все, чого навчив мене батько, дещо тямила сама. Різник, наприклад, купує тільки зайців, із білками до нього не ходи. А от пекар любить білок, але він купує їх тільки тоді, коли його дружини немає поруч. Старший миротворець обожнює диких індиків. А от у мера пристрасть до суниць.

Якось наприкінці літа я купалася в озері, й мою увагу привернули високі рослини, що стирчали з води навколо мене. їхні листочки були подібні до наконечників стріл, і цвіли вони білими квітками з трьох пелюсток. Я пір­нула під воду і стала навколішки, мої пальці швиденько перебирали м’яку глину, що вкривала дно озера, і раптом знайшли жменьку бульбинок. Маленьких блакитнуватих бульбинок: якщо зварити їх або спекти, то вони не гірші, ніж картопля. «Катніс», — мовила я вголос. Рослина, на честь якої мене назвали. Це стрілолист, а «катніс» — стара індіанська назва. Я немов знову почула веселий голос батька: «Якщо тобі вдасться знайти себе, ти ніколи не помреш із голоду». Наступні кілька годин я копирса­лася на дні озера тичкою і пальцями ніг, аж поки не на­збирала достатньо бульбин. Увечері в нас було справжнє

свято — риба з бульбинами стрілолиста. И уперше за останні кілька місяців ми всі по-справжньому наїлися.

Потроху мама оговталася. Вона почала прибирати, куховарити, консервувала на зиму дещо з того, що я при­носила. Потім люди почали приходити до неї по ліки. Вони приносили щось навзамін або платили грошима. Одного дня я почула, як вона співає.

Прим мало не збожеволіла від щастя, що з мамою знову все гаразд, а я тільки спостерігала: чекала, коли вона знову відвернеться від нас. Я їй не довіряла. І десь у глибині душі ненавиділа її за виявлену слабкість, байду­жість, за всі місяці, коли ми були змушені дбати про себе самі, коли ми ледь не померли з голоду. Прим пробачила їй, а я ні. Я відгородилася від матері, звела між нами ви­сокий мур, щоб захиститися від неї. Ніколи не буде так, як раніше.

Що ж, скоро я помру, і вже нічого не змінити. Я зга­дала, як кричала сьогодні на неї в Будинку Правосуддя. Хоча потім я сказала, що люблю її. Може, одне врівнова­жило друге?

Я ще трохи постояла біля вікна: хотіла знову від­чинити його, але не була певна, чи можна це робити на такій високій швидкості. Десь далеко блимали вогні іншого округу. Сьомого? Десятого? Я не знала; я думала про людей у далеких будинках, про те, як вони вклада­ються спати. Тоді уявила свій дім із міцно затуленими віконницями. Що зараз роблять Прим і мама? Чи поїли вони? На вечерю ми залишили тушковану рибу й суниці. А може, вони дивилися огляд Жнив по старенькому те­левізору, що стояв під стіною? Звісно ж, вони плакали. Чи зможе мама тримати себе в руках, бути сильною заради Прим? А може, вона уже здалася, скинувши увесь тягар на делікатні плечі моєї сестрички?

Понад усякий сумнів, сьогодні Прим спатиме з мамою. На саму тільки думку про нашого старого нече­саного кота Денді, який охоронятиме її, я заспокоїлася. Якщо вона плакатиме, він притиснеться до неї носом і заспокоїть. Тоді вона точно засне. Я була така рада, що не втопила його!

Від згадок про дім мені стало ще самотніше. Ни­нішній день тривав безмежно довго. Невже ще сьогодні вранці ми з Гейлом їли ожину? Здається, минула ціла вічність. Це немов довгий сон, який перетворився на нічний кошмар. Можливо, якщо я засну, то прокинуся у своєму рідному Окрузі 12.

У шухлядах, напевно, десятки піжам, але я просто стягнула штани й сорочку і залізла в ліжко. Простирадла з ніжного шовку пестили шкіру, а м’яка пухнаста ковдра ніжно огорнула тіло, зігріваючи його.

Якщо я збираюся поплакати, то кращого моменту, ніж зараз, не знайти. До ранку й сліду не залишиться від сліз. Але сліз не було. Я була занадто втомлена, щоб плакати. Єдине, чого мені хотілося, — опинитися деінде. Тож я дозволила поїзду заколихати себе.

Мене збудив стукіт у двері. Надворі був ранок, крізь фіранки в купе просочилося сірувате світло. До мене до­линув голос Еффі Тринькіт:

— Прокидайся, вставай! Сьогодні в тебе важливий, важливий, важливий день!

Цікаво, що діється в голові цієї жінки? Про що вона думає, збудившись? Що сниться їй уночі? Гадки не маю.

Я знову одягнула зелені штани й сорочку, адже вони зовсім чисті, хіба що трохи пом’ялися, провалявшись усю ніч на підлозі. Пальці намацали кільце навколо ма­ленької золотої переспівниці. І я одразу почала думати про ліс, про свого батька, про маму й Прим, які вже, мабуть, прокинулися. Тепер їм доведеться дбати про себе самотужки. Я не розплітала кіс, так і спала з за­чіскою, яку мама старанно виклала на честь Жнив. За­чіска досі мала непоганий вигляд, тож я вирішила нічого не міняти. Яке це має значення! Ми вже недалеко від Капітолія. Коли ми приїдемо в місто, за мене все ви­рішуватиме стиліст. Мені залишалося єдине: сподіва­тися, що він не вважатиме останнім писком моди голе тіло.