Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

— Все можливо, — мовила я, бо яке я мала право наказувати матері боротися, коли сама вже давно зда­лася? — І тоді ми забагатіємо, як Геймітч.

— Мені байдуже, багаті ми чи ні. Я просто хочу, щоб ти повернулася додому. Ти постараєшся, правда? По-справжньому постараєшся?

— По-справжньому. Обіцяю, — відповіла я.

А тоді у дверях з’явився миротворець — наш час збіг. Ми міцно обійнялися, і я тільки й спромоглася вичавити з себе:

— Я люблю вас. Я люблю вас обох.

Вони сказали те саме у відповідь, а миротворець уже наказав їм

вийти і зачинив двері. Я зарилася головою в подушку, немов сподіваючись, що це відгородить мене від реальності.

Зайшов іще хтось. Я здивовано підвела очі й побачила, що на порозі стоїть пекар, батько Піти Мелларка. Я не могла повірити своїм очам — він прийшов попрощатися зі мною. Адже зовсім скоро я намагатимуся вбити його сина. Ми трохи знайомі, та й зрештою, він добре знає Прим. Продаючи сир на Горні, вона завжди залишає йому кілька шматків, за які він щедро платить хлібом. Ми здебільшого домовляємося з ним, коли його відьми-дружини немає поруч. Він зовсім не погана людина. Я впевнена, що він ніколи б не вдарив сина за підгорілий хліб, як це зробила колись його дружина. Але це все одно не пояснює, чому він прийшов до мене.

Пекар, ніяковіючи, присів на краєчок оксамитового крісла. Величезний широкоплечий мужчина з числен­ними шрамами від опіків — це результат багаторічної роботи біля печі. Мабуть, він щойно попрощався з сином.

Він мовчки вийняв із пазухи пакетик і простягнув його мені. Я розгорнула його — там було печиво. Ми ніколи не могли дозволити собі таких ласощів.

— Дякую, — мовила я.

Пекар був не дуже говіркий і в кращі часи, а сьогодні йому взагалі заціпило.

— Сьогодні я їла ваш хліб. Мій друг Гейл обміняв його на білку.

Він кивнув, згадавши про білку.

— Цього разу ви щось трохи продешевили, — мовила я.

Він ледь помітно знизав плечима у відповідь, немов хотів сказати, що це неважливо.

Я також не знала, що сказати. Тож ми сиділи мовчки, аж поки його не покликав миротворець. Пекар підвівся й прокашлявся.

— Я наглядатиму за малою. Потурбуюсь про те, щоб вона не голодувала.

Від його слів мені немов камінь із душі скотився. Зі мною люди згоджуються мати справу, але Прим просто обожнюють. Можливо, цього буде достатньо, щоб збе­регти їй життя.

Мій наступний гість також неочікуваний. Упевненим кроком до мене наблизилася Мадж. Вона не плакала і не відводила погляду, а голос її звучав чітко й наполегливо.

— На арену дозволяють узяти одну річ зі свого округу. Річ, яка нагадуватиме про дім. Візьмеш оце?

І з цими словами вона простягнула мені золоту брошку, яка зранку була пристебнута до її сукні. Я ще не мала нагоди роздивитися її як слід, аж тепер побачила, що це пташка в польоті.

— Твою брошку? — перепитала я. Бо ніколи не здо­гадалася б узяти з собою щось на згадку про наш округ.

— Я пристебну її тобі до сукні, гаразд?

І не чекаючи відповіді, Мадж нахилилася й причепила пташку до моєї сукні.

— Пообіцяй, що візьмеш її з собою на арену, Катніс, — благала вона. — Пообіцяй

мені.

— Добре, обіцяю, — відповіла я.

Спочатку печиво, потім брошка — стільки подарунків! А ще, виходячи, Мадж поцілувала мене в щоку. Можливо, Мадж завжди була мені єдиною справжньою подругою?

Нарешті до мене прийшов Гейл. І хоча ми ніколи не плекали одне до одного романтичних почуттів, коли він широко розвів руки, я, ні секунди не вагаючись, кинулася йому в обійми. Все в ньому мені добре знайоме — рухи тіла, аромат просякнутої запахом лісу шкіри. На полю­ванні я інколи слухала, як б’ється його серце. Але вперше відчула, як його струнке мускулисте тіло притискається до мене.

— Послухай, гадаю, дістати ножа буде зовсім не важко, але краще б ти роздобула лук. Із ним у тебе більше шансів.

— Там не завжди є луки, — мовила я.

У пам’яті спливло, як кілька років тому трибутам кинули тільки жахливі шпичасті булави, якими вони за­бивали одне одного до смерті.

— Тоді зроби сама, — сказав Гейл. — Навіть поганий лук краще, ніж ніякого.

Якось я пробувала змайструвати лук на взірець бать­кових, та мої старання не мали успіху. Це не так легко, як здається. Навіть батько іноді псував заготовки.

— Може, там і дерев не буде, — зауважила я.

Одного року трибути опинились у місцевості, де не було нічого, крім піску, валунів і колючих чагарників. Тоді багато учасників померли від укусів отруйних змій або збожеволіли від спраги.

— Дерева є майже завжди, — заперечив Гейл. — Кому ж цікаво спостерігати, як половина учасників просто вмирає від холоду.

І то правда. В один із сезонів ми бачили, як ночами гравці просто замерзають на смерть. Їх неможливо було роздивитися, так вони зіщулювалися, і не було жод­ного дерева, щоб розпалити вогонь чи зробити факел. Мабуть, у Капітолії вирішили, що така смерть — не дуже видовищне дійство, і відтоді дерева зазвичай бували.

— Так, здебільшого дерева є, — погодилася я.

— Катніс, це просто полювання, а ти — найкращий мисливець, що мені траплявся, — підбадьорював Гейл.

— Це не просто полювання. Суперники озброєні. І вони мають голову на в’язах, — заперечила я.

— Так, як і ти. Тільки в тебе більше практики, справж­ньої практики, — мовив він. — Ти вмієш убивати.

— Не людей! — мало не скрикнула я.

— Гадаєш, є відмінність? — буркнув Гейл похмуро.

Найстрашніше те, що відмінності таки немає: слід просто забути, що перед тобою люди.

Миротворці повернулися зарано, і Гейл попросив іще трохи часу, але його повели геть. І мені стало страшно.

— Не дай їм померти з голоду! — гукнула я, хапаючи Гейла за руку.

— Не дам! Ти ж знаєш, що не дам! Катніс, пам’ятай, що я...

Але миротворці розштовхали нас, двері гучно грим­нули, і я так і не дізналася, що він хотів сказати.

Від Будинку Правосуддя до вокзалу рукою кинути, особливо на машині. Я ще ніколи не їздила машиною. Хіба возом, і то рідко. А на Скибі ми взагалі ходимо пішки.