Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Я підвела голову й ступила в останні сонячні про­мені.

— Дякую людям Округу 11, — мовила я.

Я хотіла, аби вони знали, що я впізнала хліб. Що я по-справжньому оцінила їхній подарунок.

Я вилізла на дерево так високо, як тільки змогла, — не тому, що боялася, а просто намагалася втекти якнайдалі від того, що сталося сьогодні. Мій спальний мішок, аку­ратно згорнутий, лежав у рюкзаку Рути. Завтра я пере­беру всі свої припаси. Завтра я складу новий план. А сьо­годні відпочину і з’їм кілька шматочків хліба. Він добрий. Пахне рідною домівкою.

Незабаром у небі з’явився герб, а у правому вусі

залунав гімн. Спочатку показали світлину хлопця з Округу 1, а тоді Рути. На сьогодні це все.

«Нас залишилося шестеро, — подумала я. — Тільки шестеро».

Міцно стиснувши хліб у руках, я заснула.

Іноді, коли все йшло не так, моя підсвідомість ра­дувала мене приємними снами. Прогулянка до лісу разом із батьком. Година наодинці з Прим і великим тортом. Сьогодні ж мені наснилася Рута, у її коси були вплетені яскраві квіти. Вона сиділа на високому дереві й учила мене розмовляти з переспівницями. На ній не було жодної подряпини, жодної краплі крові; вона весело сміялася та співала чистим мелодійним голосом. Я ще ніколи не чула пісень, які вона співала. Цей сон тривав цілу ніч. Прокидаючись, я чула останні нотки її пісні, які губилися в густому листі. Коли я збуди­лася остаточно, моя душа досі відчувала спокій і уми­ротворення. Я намагалася не втратити цього відчуття, але воно швидко розвіялося, залишивши мені сум і самотність.

У всьому тілі відчувалася важкість, так ніби кров у жилах перетворилася на рідкий свинець. Я втратила будь-яке бажання діяти, мені хотілося просто лежати у спальному мішку і дивитися на густе зелене листя. Я пролежала так кілька годин, не поворухнувшись жод­ного разу. І тільки думка про те, що Прим сидить перед телевізором і дивиться на мене, повернула мене до тями.

Я наказувала собі, що повинна зробити: «Сядь, Катніс. Тепер випий води, Катніс». Я повільно й без­думно виконувала найпростіші дії, немов робот. «Тепер перебери свої припаси, Катніс».

У рюкзаку Рути я знайшла майже порожній бурдюк для води, жменьку горішків і корінців, шматок зай­чатини, запасну пару шкарпеток і рогатку. У хлопця з Округу 1 було кілька ножів, два запасні наконеч­ники на спис, ручний ліхтарик, маленька шкіряна торбинка, аптечка, повна пляшка води й упаковка су­шених фруктів. Упаковка сухофруктів! З усього роз­маїття припасів він вибрав саме це. Як на мене, це ознака зухвалості. Справді, навіщо носити з собою їжу, якщо в таборі її повно? Швиденько вбиваєш своїх во­рогів — і встигаєш вернутися додому ще до вечері... Я могла тільки сподіватися на те, що інші кар’єристи теж не носили з собою харчів і тепер залишилися ні з чим.

До речі, і мої запаси зменшувалися. Я доїла хліб з Округу 11 й рештки зайчатини. Чому їжа так швидко зникає? Все, що в мене зосталося, — корінці й горішки Рути, сушені фрукти й остання смужка бекону.

«Час для полювання, Катніс», — звеліла я собі.

Я слухняно спакувала речі в рюкзак. Спустившись на землю, щонайперше заховала ножі й наконечники під купою каміння, щоб більше ніхто не зміг ними скорис­татися. Блукаючи околицями вчора ввечері, я збилася з маршруту, але спробувала знову вийти до струмка. І зрозуміла, що йду в правильному напрямку, коли натрапила на третє незапалене багаття Рути. А неза­баром наскочила на зграю диких грусей і підстрелила трьох, перш ніж вони встигли зачути небезпеку. Я по­вернулася

до багаття Рути й розпалила його, не боячись привернути до себе увагу.

«Де ти, Катоне? — думала я, поки пеклося м’ясо і ко­рінці Рути. — Я чекаю на тебе».

Хтозна, де зараз кар’єристи. Або задалеко звідси, щоб заскочити мене зненацька; або впевнені, що це пастка; або... хіба таке можливо? Або злякалися мене? Вони вже знають, що в мене лук і стріли, звісно, Катон бачив, як я витягала їх із-під тіла Глорії. Але чи здогадалися вони, що це саме я підірвала їхні припаси і вбила їх­нього друга? Можливо, вони гадають, що це справа рук Трача? Невже він би не помстився за смерть маленької Рути? Не те щоб вона його цікавила, але ж вони з одного округу.

А як щодо Лисячої Морди? Може, вона вешталася довкола й бачила, як я підірвала припаси? Сумніваюся. Коли вона реготала наступного ранку, мені здалося, що це було для неї приємним сюрпризом.

Гадаю, кар’єристи не подумали на Піту. Катон упев­нений, що він при смерті. Мені так хочеться розказати Піті про квіти, якими я прикрасила тільце Рути! Ска­зати, що аж тепер я втямила, що він мав на увазі там, на даху. Можливо, якщо він виграє Ігри, то побачить, що я зробила, у вечір переможця, коли на екрані над сценою, де ми давали інтерв’ю, покажуть короткий огляд усіх подій. Тоді переможець сидітиме на почесному місці на сцені в оточенні своєї команди.

Але я пообіцяла Руті, що переможцем буду я. За нас обох. А ще важливішою була обіцянка, дана Прим.

Зараз мені здавалося, що в мене таки є шанс. Шанс на перемогу. Не тому, що в мене з’явився лук зі стрі­лами і що я кілька разів перехитрила Катона, хоча це теж важить. Щось трапилося в ту мить, коли я три­мала Руту за долоньку, спостерігаючи, як із неї ви­тікає життя. Зараз я сповнена рішучості помститися за неї, змусити назавжди запам’ятати її смерть, а це можливо, тільки якщо я переможу, якщо запам’ятають мене.

Я перетримала птицю на вогні, сподіваючись, що хтось прийде по мене і тоді я його пристрелю. Але ніхто не прийшов. Можливо, інші трибути десь ген-ген далеко саме вбивають один одного. Мене це влаштовує. Гадаю, я і так часто з’являюся на екрані, тепер нехай показують інших.

Зрештою я запакувала їжу й повернулася до озера, щоб поновити запас води. І хоча надворі ще тільки суте­ніло, на мене знову накотив смуток, я вилізла на дерево й умостилася на ніч. Мозок почав прокручувати всі події відучора. Перед очима знову і знову поставала Рута зі списом у животі, потім моя стріла пронизувала горло хлопця. Цікаво, чому мені без упину ввижається той хлопець?

А тоді я зрозуміла... він перший, кого я вбила.

Поряд з іншими даними оголошують кількість убивств, які скоїв кожен трибут, щоб допомогти людям визначитися зі ставками. Гадаю, мені приписали смерть Глорії та дівчини з Округу 4 за те, що я скинула на них осине гніздо. Але хлопець з Округу 1 був першим, кого я вбила свідомо. Від моєї руки померло безліч тварин, але тільки одна людина. Я майже чула, як Гейл каже: «Думаєш, є різниця?»

Спочатку ніякої. Натягуєш тятиву, вилітає стріла. А от потім усе по-іншому. Я вбила хлопця, чийого імені навіть не знала. Десь за ним плаче його сім’я. Його друзі бажають мені смерті. Можливо, у нього була дівчина, яка вірила в те, що він повернеться...