Голодні ігри

Коллінз Сюзанна

Хоча я з’їла добрячий кусень грусятини та ще й дві рибини на додачу, у животі бурчало, і я зрозуміла, що попереду в мене голодний день — саме так ми нази­вали такі дні в Окрузі 12. Скільки б ти не з’їв, усе одно відчував голод. Я нічого не робила, а просто сиділа на дереві. Від цього ставало ще гірше. Зрештою, на арені я втратила чимало калорій, мені потрібно багато їжі. До того ж тепер у мене є лук і стріли, а це додає впевне­ності у завтрашньому дні.

Я повільно полущила горіхи і з’їла їх. Тоді зжу­вала останній крекер. Далі прийшла черга гусячої шийки — знадобилося трохи часу, щоб її обсмоктати. На­решті я впоралася з крильцями,

і таким чином від груски не залишилося нічогісінько. Але ж сьогодні голодний день, і навіть після такої ситної трапези я почала мріяти про їжу. Про страви, які подавали в Капітолії. Курча під апельсиновим соусом. Торти і пудинги. Бутерброди. Макарони в зеленому соусі. Тушкована ягнятина з чор­носливом. Я закинула до рота кілька листочків м’яти і наказала собі негайно припинити. М’ята допомогла. Ми часто пили м’ятний чай після ситної вечері, тож я на­магалася обманути свій шлунок і повідомити йому, що трапеза вже закінчилася.

Я гойдалася на дереві, тепле сонце зігрівало мене, у роті був смак м’яти, в руках я тримала лук і стріли... відтоді як я опинилася на арені, я ще жодного разу не по­чувалася так розслаблено, як зараз. Якби прийшла Рута, ми б змогли звідси забратися. Сутінки почали згущу­ватися, так само, як і мій неспокій. Із настанням вечора я вирушила на пошуки Рути. Принаймні я можу дійти до того місця, де вона повинна була розпалити третє вогнище, і перевірити, чи не залишила вона там якихось слідів.

Перш ніж піти, я розкидала кілька листочків м’яти на­вколо нашого старого кострища. Ми зібрали ці листочки далеченько звідси. У разі, якщо Рута тут появиться, вона зрозуміє, що це знак, тоді як кар’єристам вони нічого не скажуть.

Менш ніж за годину я дісталася місця, де Рута по­винна була розкласти третє багаття, й одразу зрозуміла, що щось пішло не так. Сухі гілочки були акуратно скла­дені пірамідкою, але не підпалені. Рута приготувала все, але не повернулася сюди. Десь між другим стовпом диму, який я встигла помітити, перш ніж підірвала припаси, і третім багаттям Руту спіткали неприємності.

Я ще раз запевнила себе, що вона жива. Чи ні? А не міг гарматний постріл сповістити про її смерть рано-вранці, коли обидва мої вуха ще нічого не чули? Може, її світлина з’явиться сьогодні у вечірньому небі? Ні, я від­мовлялася в це вірити. Її зникненню могла бути сотня інших пояснень. Вона могла заблукати. Наразитися на зграю хижаків. Або на іншого трибута, наприклад, Трача. Тоді вона була б змушена переховуватися. Що б не тра­пилося, я була майже на сто відсотків упевнена, що Рута застрягла десь між другим багаттям — і третім, незапаленим. Щось змусило її затриматися, пересиджуючи на дереві.

І я вирішила з’ясувати, що саме.

Було приємно нарешті щось робити після цілого дня бездіяльності. Я непомітно скрадалася серед дерев, хо­ваючись у їхній тіні. Я не помітила нічого підозрілого. Жодного сліду боротьби. Я зупинилась на якусь мить, коли раптом до мене долинув спів. Я підставила праве вухо, щоб переконатися, і знову почула цей звук. Переспівниця виводила коротеньку пісеньку Рути. А це озна­чало, що з Рутою все гаразд.

Я усміхнулася й рушила у напрямку пташки. Та за­ледве ступила кілька кроків, як інша переспівниця під­хопила ту саму мелодію. Рута співала для них, і то зовсім недавно. В іншому разі вони б уже тьохкали якусь іншу пісню. Мій погляд ковзнув угору по деревах, шукаючи бодай найменших ознак присутності Рути. Я прокаш­лялася і заспівала у відповідь, сподіваючись,

що вона правильно витлумачить моє повідомлення, що зрозуміє: зі мною все гаразд і до мене можна приєднатися. Переспівниця підхопила мою пісню. І саме тоді я почула зойк.

Зойк дитини, дівчинки, ніхто на арені не зміг би видати такого звуку, окрім Рути. Я кинулася бігти, хоча й знала, що це може бути пастка, що, можливо, троє кар’єристів чекають на мене. Почувся ще один крик. Цього разу вона кликала мене на ім’я:

— Катніс! Катніс!

— Руто! — загукала я у відповідь, щоб вона знала, що я поблизу.

Щоб вони знали, що я поблизу. Можливо, цього буде достатньо, щоб привернути їхню уваги, адже все-таки я — та дівчина, яка нацькувала на них мисливців-убивць і якимсь незбагненним чином отримала одинадцять балів.

— Руто! Я йду!

Коли я вискочила на галявину, вона лежала на землі, безнадійно заплутавшись у сітці. Вона лише встигла про­стягнути руку крізь отвір і покликати мене на ім’я, коли гострий спис пронизав її тільце.

РОЗДІЛ 9

Хлопець з Округу 1 помер перш, ніж устиг витягнути спис. Моя стріла влучила точно в ціль і глибоко засіла в його шиї. Він упав на коліна, і з уст його зірвався ко­роткий стогін, він щосили намагався витягнути стрілу, але не встиг: захлиснувся власного кров’ю. Я вихопила наступну стрілу й, оглядаючись навколо, закричала:

— З ним був іще хтось? З ним був іще хтось?

Рута сказала «ні» кілька разів, перш ніж я її почула.

Вона повернулася на бік, її маленьке тільце скрути­лося навколо списа. Я миттю відсунула вбік труп хлопця й витягнула ніж, щоб звільнити Руту із сітки. З першого погляду стало зрозуміло, що її рану вже ніхто не зцілить. Гострий наконечник списа глибоко засів у животі. Я під­повзла ближче й безпомічно дивилася на Руту. Не було сенсу заспокоювати її, казати, що все буде гаразд. Рута не дурна. Вона простягнула до мене руку, і я вхопилася за неї, немов за рятівний трос. Так ніби помирала я, а не Рута.

— Ти підірвала харчі? — прошепотіла вона.

— Всі, до останньої крихти, — відповіла я.

— Ти повинна перемогти, — мовила вона.

— Саме це я збираюся зробити. Я переможу за нас обох, — пообіцяла я.

Пролунав гарматний постріл. Мабуть, він сповістив про смерть хлопця з Округу 1.

— Не йди, — сказала Рута і міцніше стиснула мою долоню.

— Звісно. Я залишуся з тобою, — мовила я.

Присунулася ще ближче й поклала її голову собі на коліна. Ніжно заправила за вухо її темне густе волосся.

— Заспівай мені, — мовила вона ледь чутно.

«Заспівати? — подумала я. — Що заспівати?»

Я знала кілька пісень. Хочете вірте, хочете ні, але в моєму домі також колись співали. І я співала. Батько підспівував мені своїм чудовим голосом — але від­тоді як він загинув, я майже не співала. Тільки коли Прим хворіла. Я співала їй ту саму пісню, що й у дитинстві.

Співай. До очей підступили сльози, у горлі застряв клубок, але якщо така остання воля Прим, тобто Рути, то я повинна принаймні спробувати. Мені спала на думку звичайна колискова, яку співають на ніч голодним дітям. Гадаю, вона дуже стара. Вона родилася давним-давно в наших горах. Як сказав би мій учитель музики, її породило гірське повітря. Але слова в ній були прості й заспокійливі, вони обіцяли, що завтра буде краще, ніж сьогодні.