Голова професора Доуеля
Шрифт:
— Я б воліла померти, аніж так воскреснути.
Професор Керн зробив непевний жест рукою.
— Так, воно має певні незручності для воскреслого. Бідоласі Доуелю було б незручно показатись на люди в такому… неповному вигляді. Ось чому ми тримаємо цей дослід у таємниці. Я кажу «ми», бо цього бажає сам Доуель. До того ж дослід іще не доведено до кінця.
— А як же професор Доуель, тобто його голова, висловив це побажання? Голова може розмовляти?
Професор Керн на мить знітився.
— Ні… голова професора Доуеля не розмовляє. Але вона чує, розуміє і може відповідати мімікою обличчя…
І
— Отже, ви приймаєте мою пропозицію? Чудово. Я чекаю на вас завтра о дев’ятій ранку. Але пам’ятайте: мовчанка, мовчанка і мовчанка.
ТАЄМНИЦЯ ЗАБОРОНЕНОГО КРАНА
Життя Марі Лоран було нелегким. Їй виповнилося сімнадцять років, коли помер її батько. На плечі Марі лягли турботи про хвору матір. Невеликих коштів, які залишилися по смерті батька, вистачило ненадовго, доводилося вчитись і підтримувати родину… Кілька років вона пропрацювала нічним коректором у газеті. Вивчившись на лікаря, марно намагалася знайти місце. Їй запропонували їхати в згубні місця в Новій Гвінеї, де лютувала жовта пропасниця. Ні їхати туди з хворою матір’ю, ні розлучатися з нею Марі не хотіла. Пропозиція професора Керна стала для неї виходом зі скрутного становища.
Незважаючи на всю незвичність роботи, вона погодилася майже без вагання.
Лоран не знала, що професор Керн, перед тим як прийняти її, збирав про неї докладні відомості.
Уже два тижні вона працювала в Керна… Обов’язки її були нескладні. Протягом дня вона мала стежити за апаратами, які підтримували життя голови. Вночі її заступав Джон.
Професор Керн пояснив їй, як поводитися з кранами біля балонів. Показавши на великий циліндр, від якого йшла товста трубка до горла голови, Керн суворо заборонив їй відкривати кран циліндра.
— Коли повернути кран, голова негайно помре. При нагоді я поясню вам усю систему живлення голови і призначення цього циліндра. А поки що з вас досить і того, що ви знаєте, як поводитись з апаратами.
Однак давати обіцяні пояснення Керн не квапився.
В одну ніздрю голови було глибоко вставлено маленький термометр. У певні години слід було виймати його і записувати температуру. Термометрами й манометрами були обладнані також балони. Лоран стежила за температурою рідин і тиском у балонах. Ретельно відрегульовані апарати не завдавали клопоту, діючи з точністю годинникового механізму. Особливо чутливий прилад, який було приставлено до скроні голови, показував пульсацію, механічно викреслюючи криву. Через добу стрічку міняли. Вміст балонів поповнювався без Лоран, ще до того, як вона приходила.
Марі поступово звикла до голови і навіть заприятелювала з нею.
Коли вранці Лоран заходила до лабораторії з порожевілими від ходи та свіжого повітря щоками, голова кволо всміхалась до неї і повіки її тремтіли на знак привітання.
Голова не могла говорити. Але поміж нею і Лоран швидко встановилася умовна мова, хоча й дуже скупа. Коли голова опускала повіки — це означало «так», піднімала вгору — «ні». Трохи допомагали і губи, які беззвучно ворушилися.
— Як ви сьогодні почуваєтеся? — запитувала Лоран.
Голова посміхалася «тінню посмішки» й опускала повіки: «добре, дякую».
— Як
Ставлячи запитання, Лоран вправно виконувала ранкові обов’язки. Перевірила апарати, температуру, пульс. Зробила записи в журналі. Потім дуже обережно обмила водою зі спиртом обличчя голови з допомогою м’якої губки, витерла гігроскопічною ватою вуха. Зняла шматочок вати, який зачепився за вії. Промила очі, вуха, ніс, рот, — у рот і ніс для цього вводилися спеціальні трубки. Зачесала волосся.
Руки її спритно й швидко торкалися голови. На обличчі голови був задоволений вираз.
— Сьогодні чудовий день, — говорила Лоран. — Синє-синє небо. Чисте морозне повітря. Так і хочеться дихати на повні груди. Дивіться, як яскраво світить сонце, геть по-весняному.
Кутики вуст професора Доуеля печально опустилися. Очі тоскно глянули у вікно і зупинилися на Лоран.
Вона почервоніла від легкої досади на себе. Чуйна Лоран інстинктивно уникала розмови про все, що було недосяжним для голови і могло зайвий раз нагадати про вбогість її фізичного існування.
Марі відчувала якусь материнську жалісливість до голови, як до немічної, обійденої природою дитини.
— Що ж, будемо працювати! — швидко сказала Лоран, аби виправити помилку.
Зранку, до появи професора Керна, голова читала. Лоран приносила купу свіжих медичних журналів та книжок і показувала їх голові. Голова переглядала. На потрібній статті ворушила бровами. Лоран клала журнал на пюпітр, і голова заглиблювалася в читання. Лоран звикла, стежачи за очима голови, вгадувати, який рядок вона читає, і вчасно перегортати сторінки.
Коли треба було на полях зробити позначку, голова подавала знак, і Лоран проводила пальцем по рядках, стежачи за очима голови і малюючи олівцем риску на полях.
Для чого голова примушувала робити позначки на полях, Лоран не розуміла, з допомогою їхньої скупої мімічної мови не сподівалася дістати пояснення і тому не розпитувала.
Але якось, проходячи через кабінет професора Керна за його відсутності, Марі побачила на столі журнали з позначками, що їх вона робила за вказівками голови. А на аркуші паперу рукою професора Керна були переписані позначені місця. Це спонукало Лоран замислитись.
Згадавши зараз про це, Марі не втрималася від запитання. Можливо, голові пощастить якось відповісти.
— Скажіть, нащо ми позначаємо деякі місця в наукових статтях?
На обличчі професора Доуеля з’явився невдоволений і нетерплячий вираз. Голова виразно глянула на Лоран, потім на кран, від якого тягнулася трубка до горла голови, і двічі звела брови. Це означало прохання. Лоран зрозуміла: голова хоче, щоб відкрутили заборонений кран. Уже не вперше голова зверталася до неї з таким проханням. Але Лоран пояснювала бажання голови по-своєму: голова, напевне, хоче покінчити зі своїм безрадісним існуванням. І Лоран не наважувалася відкрутити заборонений кран. Вона не хотіла бути винною в смерті голови, боялась і відповідальності, боялась втратити роботу.