Голова професора Доуеля
Шрифт:
І, звернувшись до Лоран, вона попросила:
— Будь ласка, подайте мені дзеркало.
Дивлячись у дзеркало, Бріке довго й уважно вивчала себе.
— Жахливо! Можна вас попросити поправити мені волосся? Я не можу сама зробити собі зачіску…
— Вам, Лоран, додалося роботи, — посміхнувся Керн. — Відповідно буде збільшено і вашу платню. Мушу йти.
Він поглянув на годинника і, підійшовши близько до Лоран, прошепотів:
— У їхній присутності, — він повів очима на голови, — ані слова про голову професора Доуеля!..
Коли
Очі Доуеля дивилися на неї з сумом. Печальна посмішка кривила губи.
— Бідний, бідний… — прошепотіла Лоран. — Але скоро за вас помстяться!
Голова подала знак. Лоран відкрутила повітряний кран.
— Ви краще розкажіть, як пройшов дослід, — прошипіла голова, кволо посміхаючись.
ГОЛОВИ РОЗВАЖАЮТЬСЯ
Головам Тома та Бріке ще важче було звикнути до свого нового існування, ніж голові Доуеля. Його мозок працював над тими ж науковими проблемами, які цікавили його і до того. Тома та Бріке були люди прості й жити без тіла їм не було сенсу. Не дивно, що вони скоро затужили.
— Хіба це життя? — скаржився Тома. — Стирчиш мов пень. Усі стіни до дірок видивився…
Пригнічений настрій «в’язнів науки», як жартома нарік їх Керн, дуже турбував його. Голови могли захиріти від нудьги швидше, аніж настане день їх демонстрації.
І професор Керн усіляко намагався їх розважати.
Він приніс кіноапарат, і Лоран із Джоном вечорами влаштовували кіносеанси. Замість екрана була біла стіна лабораторії.
Голові Тома особливо подобались комічні картини з Чарлі Чапліном і Монті Бенксом. Дивлячись на їхні витівки, Тома на якийсь час забував про своє убоге животіння. З його горла вихоплювалося навіть щось схоже на сміх, а на очі наверталися сльози.
Та ось пострибав і зник Бенкс, і на білій стіні кімнати з’явилося зображення ферми. Маленьке дівча годує курчат. Чубата квочка заклопотано пригощає своїх пташенят. Біля корівника молода здорова жінка доїть корову, відганяючи ліктем теля, що тицяється мордою у вим’я. Пробіг кудлатий собака, весело крутячи хвостом, і слідом за ним показався фермер, ведучи за повід коня.
Тома захрипів незвично високим, фальшивим голосом і раптом вигукнув:
— Не треба! Не треба!..
Джон, який порався біля апарата, не відразу зрозумів, у чім річ.
— Припиніть демонстрацію! — вигукнула Лоран і швидко ввімкнула світло. Зблідле зображення ще миготіло якийсь час і нарешті зникло. Джон зупинив проекційний апарат.
Лоран глянула на Тома. На очах у нього були сльози, але то вже не були сльози сміху. Його пухке лице скисло, мов у покривдженої дитини,
— Як у нас… на селі… — схлипуючи, проказав він. — Корова… курочка. Пропало, все тепер пропало…
Біля апарата вже метушилася Лоран. Швидко світло згасло, і на білій стіні замиготіли тіні. Гарольд Ллойд втікав від полісменів, які його переслідували. Але настрій Тома був уже зіпсований. Тепер вигляд людей, які рухалися, навівав на нього ще більшу тугу.
— Іч, гасає, як скажений, — бурчала голова Тома. — Посадити б його отак, хай би отоді поплигав.
Лоран ще раз спробувала змінити програму.
Показ великосвітського балу геть засмутив Бріке. Вродливі жінки та їхні розкішні вбрання дратували її.
— Не треба… я не хочу дивитися, як живуть інші, — казала вона.
Кіноапарат прибрали. Радіоприймач розважав голови трохи довше, їм обом подобалася музика, особливо танцювальна.
— Господи, як я танцювала цей танець! — вигукнула якось Бріке, заливаючись слізьми.
Довелося вдатися до інших розваг.
Бріке капризувала, щохвилини вимагала дзеркала, вигадувала нові зачіски, просила підмальовувати їй очі олівцем, білити й рум’янити обличчя. Її дратувала нетямущість Лоран, що ніяк не могла осягнути таємниць косметики.
— Невже ви не бачите, — роздратовано говорила голова Бріке, — що праве око підмальовано темніше від лівого. Підніміть дзеркало вище.
Вона просила, щоб їй принесли модні журнали й тканини, і вимагала драпірувати столика, на якому була закріплена її голова.
Часом Бріке поводилася дивакувато. Наприклад, заявила раптом із запізнілою сором’язливістю, що не може спати в одній кімнаті з мужчиною.
— Відгородіть мене на ніч ширмою або принаймні книжкою.
І Лоран робила «ширму» з великої розгорнутої книжки, встановивши її на скляній дошці біля голови Бріке.
Не менше клопоту завдавав і Тома.
Якось він почав вимагати вина. І професор Керн змушений був дати йому відчути насолоду сп’яніння, ввівши в живильні розчини невеликі дози п’янких речовин. Іноді Тома та Бріке співали дуетом. Ослаблені голосові зв’язки не слухалися їх. То був жахливий дует.
— Мій бідний голос… Коли б ви могли чути, як я співала раніш! — казала Бріке, трагічно зводячи брови.
Вечорами ними оволодівали роздуми. Незвичність існування примушувала навіть ці прості натури замислюватися над питаннями життя і смерті.
Бріке вірила в безсмертя. Тома був матеріалістом.
— Звичайно, ми безсмертні, — казала голова Бріке. — Коли б душа вмирала з тілом, вона не повернулася б у голову.
— А де у вас душа сиділа: в голові чи в тілі? — в’їдливо запитав Тома.
— Звісно, в тілі була… скрізь була… — не зовсім упевнено відповідала голова Бріке, відчуваючи в запитанні якусь каверзу.
— То що, душа вашого тіла тепер безголова ходить на тім світі?
— Самі ви безголовий, — образилася Бріке.