Голубий Птах, названий син ірокезів

Ліс

був усюди ще з самого початку існування Землі. Він виник разом з Землею задовго до появи людини. Колись, у найдавнішу давнину, захотів Великий Дух помандрувати по світу, щоб оглянути своє творіння. Він послав білого птаха розбризкати по землі краплини води з небесних джерел. І скрізь, де падали краплини, виникали струмки та ріки, що перетинали ліси, немов жилки кленовий листок. Тих країв, де немає ні лісу, ні води, Великий Дух не відвідав. Але до цих країв не належала індійська земля, бо там ще на світанку життя дерева росли так густо, як трава в преріях. Багато літ і зим пролинули над лісом. Індійці, які тут жили, не заважали його існуванню, щождо тварин, то без них ліс такий же, як дерево без листя.

Та ось прийшли світлошкірі люди і залізними сокирами прорубали дірки в зеленому шатрі лісу, спочатку маленькі і незначні, ледве помітні. З часом ці проруби ширилися, наче пожежа в преріях восени, і ліс почав утікати. Але білолиці гналися слідом за ним, і дерева відступили до перших гірських пасом. Але й тут ліс не мав спокою: прийшли колоністи і погнали його далі, аж у долину Джуніати, що розкинулася між Аллеганськими та Вілльськими горами.

Спочатку зникли індійці, а потім і тварини. Дерева відступали останніми. Але наша розповідь починається з часів, коли ще було далеко до їх повного зникнення, з першого року війни за підкорення Північної Америки, року 1755-го.

Георг прокинувся від оскаженілого уривчастого гавкання. Сонний, підвівся, пильно вдивляючись у півтемряву кімнати. В каміні догоряли дрова, і слабке світло від вогню вимальовувало на підлозі перед самим столом жовтувату тремтливу пляму. Там щось ворушилося. Хлопець враз пробудився. Та то ж Шнап, шпіц! Собака стояв з настовбурченою шерстю і гавкав на двері так, ніби за ними засів хтось чужий.

На якусь мить Шнап замовк. Георг почув, як у ліжку під стіною зашелестіла солома. Блиснув мерехтливий вогник: мати запалила свічку, приліпила її до черепка й поставила на кам'яному карнизі каміна. Хлопець навпомацки шукав свої штани і збирався було щось запитати, але слова застряли у нього в горлі, бо від громового удару в двері затряслась уся хатина. Здавалося, хтось намагався вдрізки розтрощити дошки.

Зо страху хлопець кинувся в ліжко; напівоглушений, він почув, як поруч заплакав маленький Петер, і опам'ятався. Так само починалось у Фольків і Шнайдерів! Георг швидко притис братіка до соломи:

— Індійці! Тихо!

Він ще помітив, як охоплений жахом братік широко розкрив оченята і міцно стис губи. Потім почув голос матері:

— Георг, де батьків пістолет?

«На каміні!» хотів крикнути він, але подих

перехопило, бо хата вдруге і втретє здригнулася від лютих ударів.

Хлопець метнувся до каміна, схопив з полички зброю, подав матері. Вона спокійно перевірила запал і попрямувала в суміжну кімнату. До неї примикав хлів, і звідти через люк можна було обстріляти хатні двері.

Спотикаючись, Георг пішов слідом за матір'ю.

— Стій тут із світлом! — Наказала мати, виходячи.

Георг слухняно взяв свічку. Вона дрібно тремтіла в його руці. У двері все частіше й частіше били сокирою, і грім ударів змішувався з вигуками обох сестер: «Мамо, мамо!»

Хоч би вже швидше мати стріляла!

Гучний постріл з пістолета раптом перекрив увесь галас. Наче водоспад, прогримів той вибух у вухах хлопця. Приголомшений, він кинувся до матері, а вона швидко повернулася в хату і намагалася тепер підперти двері столом. Георг збагнув цей намір. Він теж схопився за стіл, піднімав і підштовхував його, аж поки важка, може з центнер [1] , дошка не навалилася на двері. Зверху, на ніжки стола, що стирчали в кімнату, кинули ще й дві лави.

Мати знов узяла пістолет, зарядила його і звела курок. Так, тримаючи зброю в руці і весь час дивлячись на двері, вона завмерла біля каміна.

На стіні й на стелі вимальовувалися велетенські тіні від постатей, що застигли в напруженому чеканні.

Важка гнітюча мовчанка запанувала в дерев'яній хаті. Сестри перестали кричати, і знадвору не чути було ні звуку. Ця тиша здавалася смертельною загрозою, вона мучила страшніше, ніж галаслива небезпека, яка щойно гатила в двері. Свічка ледве блимала в задушливому повітрі. Хвилини здавалися вічністю.

Різкий, короткий удар, що долинув з горища, примусив усіх здригнутися. Ніхто не встиг сказати й слова, як ударило вдруге.

— Швидше на горище! Глянь, що там таке!

Хлопець подався до драбини, яка стояла в кутку, і спритно, мов кіт, видерся по ній. Під дахом було нестерпно жарко. В темряві нічого не можна було розглядіти. Пригнувшись, Георг обійшов низеньке горище. Через тоненьку щілинку між дранками в даху пробивалося світло. Щось тихенько потріскувало. Хлопця охопив невимовний жах. Він кинувся до драбини, не звертаючи уваги на балки, на які натикався головою, і закричав пронизливим голосом:

— Вогняна стріла! Дах горить!

За хвилину мати вже стояла під люком, простягаючи синові сокиру.

— Рубай дранки! Я подам тобі відра з водою.

З сокирою в руках Георг метнувся до того місця, де виднілася моторошна смужка світла, і з усієї сили почав гатити в покрівлю. Дощечки з гікорі [2] , слабко прикріплені до планок, відлітали, мов паперові смужки. Він добре влучив: лише кілька дранок, охоплених вогнем, залишилося на даху. Та й вони засичали від води, вилитої Георгом на покрівлю.

— Вогонь погас, — сказав хлопець у люк, через який, піднявшись до половини драбини, мати саме подавала друге відро.

— Глянь, тобі щось видно? Але будь обережний.

Через краєчок отвору Георг визирнув у червневу досвітню імлу. Від легенького подиху вітру шепотів маїс. По той бік поля стояв мовчазний і грізний ліс. Хлопець окинув поглядом усе довкола, але нічого підозрілого не помітив. «Невже індійці зникли? Мабуть, світатиме, бо на сході над верхівками дерев пожовтіло небо».