Голубий Птах, названий син ірокезів
Шрифт:
— Цього не люблять привиди і залишаться надворі, — прошепотіла вона і пірнула під мату.
Хлопцеві не йшли з думки її слова. З своєї постель він бачив жовті квіточки, що то з'являлися, то зникали у вогняних бліках. Георг відчував терпкий запах стебел і листя. «Від яких же привидів рятують ці квітки? Може, Малія має на увазі відьом? Чи є тут відьми? Та й шуліковидий майже схожий на чародія. Отже, це дядько Димний День. А що має означати догляд за полями?»
Отак ламаючи собі голову, він навіть не догадувався, що доля занесла його до роду ірокезів, який серед інших індійців — ленапів і вейєндотів — уперто дотримувався старих звичаїв:
Двері в нове життя відчинялися хлопцеві повільно і майже неохоче. Ледве зникав вир нових вражень, як туга за батьківщиною та гнітючий сум за рідними охоплювали його. Маленька кімнатка разом з її коричньовим порогом була для Георга останнім надійним притулком. Тут йому все знайоме: стіни з шкур, низенька лава з матами, скрип мостин і пучечки трав попід даховими балками. Але по той бік порога починалося вже невідоме, бо темна хата була сповнена загадковостей. В другому кінці коридора, мов чорна мертва печера, зяяла ще одна кімната. Там ніхто не жив, тітка використовувала її як комору. Звідти доносився гострий запах сухих дров, сушених фруктів і шкур.
Одного разу опівдні Георг ішов з оберемком дров по коридору і хотів скласти їх у коморі. Та йому здалося, що там у передвечірніх сутінках хтось заворушився. Він придививсь і побачив сусідку, що якраз наповнювала торбинку маїсовим зерном. Хлопець стрімголов кинувся надвір і атакував Малію своєю новиною:
— Маліє, Рожевий Ранок краде маїс із великого кошика в коморі навпроти нас.
— От дурень, та то ж її маїс.
— І тітка бере з того ж кошика?..
— Звичайно, він належить так само і тітці!
Нічого не розуміючи, Георг витріщився на дівчину, аж поки Малія йому пояснила:
— Ну, зрозумій же: у коморі лежать запаси, які належать усім, хто живе в цій хаті. Кожен має право брати звідти залежно від потреби.
— Що, кожен може брати? А коли хто-небудь усе забере?
— Дурниці, нащо йому все? Кожен бере стільки, скільки йому потрібно.
Поступово до Георга дійшло, що тут немає крадіжок і що він образив тітчину сестру — Рожевий Ранок. Малія, певне, дещо розповіла домашнім, бо ввечері перед сном тітка так сміялася, що аж живіт у неї трясся; навіть у сухорлявого Димного Дня вузький рот розтягнувся в посмішці.
Але цей сміх не образив хлопця, бо в ньому відчувалася щиросерда поблажливість. Набагато гірше звучав сміх, яким при першій-ліпшій нагоді обдаровували новачка ровесники.
Хлопці сходилися щоранку стріляти з лука. Димний День малював червоною фарбою кружечок на стіні хати, і кожен стрілець перед сніданком повинен був тричі влучити в цю мішень.
Першого тижня Георг стріляв здебільшого мимо, тупі стріли для вправ або не долітали, або влучали вище, і тоді всі сміялися досхочу. На щастя, він не розумів слів, якими дядько супроводжував кожен промах.
— Олені дуже зраділи б зустрічі з таким мисливцем, — мав звичку говорити Димний День, і Георг догадувався, що незрозумілі дядькові слова аж ніяк не були лестощами, йому дуже хотілося затулити вуха, щоб не чути цих незрозумілих співучих речень. Незнайома мова робила оточення ще більш чужим. Очевидно, його домочадцям теж не подобалося, коли він вживав англійські слова.
Отож Георг причепився до Малії, щоб вона навчила його найуживаніших ірокезьких виразів. Дівчина погодилась і часто примушувала його повторювати окремі фрази, а сама при цьому з нетерпінням вигукувала:
— От дурень!
І скільки разів доводилось йому чути це кепкування!
Після сніданку діти бавились у воді. Георг з великим захопленням залишився б дома, але тітка щоразу відсилала його до річки, наче не знала, що купання отруює Георгу життя. Хоч Георг плавав, як качка, проте інші таке витівали у воді, чого він раніше ніколи не бачив.
Найнеприємнішим був так званий «внук». Треба було з кулькою глини на великому пальці правої ноги переплисти на спині річку. Суть витівки полягала в тому, щоб весь час тримати ногу над водою і щоб «внука», як називали глиняну грудку, не змило водою. Це ніколи не вдавалося Георгові; йому ставало моторошно щоразу, як тільки хто-небудь пропонував плавання з «внуком». Або ж хвилі змивали глину з пальця, або вона сама по собі зсувалась, або якийсь шибеник занурював його ногу у воду.
В таких злорадних пустощах особливо виділявся Косоокий Лис, хлопець із сусідньої хати, його ім'я дісталось йому по заслузі; навіть Георг розсміявся, коли вперше побачив присадкуватого товстуна. Чорні пасма волосся низько спадали йому на обличчя, а очі світилися справа і зліва, ніби намагалися уникнути цієї завіси. Крім того, ноги у Косоокого Лиса були так зігнуті, як шпангоути у каное.
Лис, напевне, помітив сміх нового хлопця із роду Черепахи і з того часу переслідував його своєю антипатією. Майже щодня вони сварилися, то він занурював Георгового «внука» у воду, то підштовхував хлопця під час стрільби з лука, то вигукував звичне «дурень». Георг по можливості уникав зустрічі з цим шибеником, але це мало допомагало, бо Косоокий Лис жив поруч з тітчиним сливовим садом.
Село, завдовжки з півгодини ходу, витяглося в один ряд на нижній терасі понад річкою. На відстані 100–150 кроків одна від одної стояли хати, розділені полями й садками, просто деревами або смужками землі, зарослої травою. Рід Черепахи жив приблизно посередині села, рядом з будинком сходок. З того боку, що від річки, був сливовий садок, а за ним вігвам — маленька, схожа на вулик, куполовидна, з буйволячих шкір, хатина роду ленапів. До цих людей і належав Косоокий Лис.
Георг відчував упевненість в собі лише тоді, коли лежав на ослоні; тут, у комірчині, не було ніяких промахів, ніяких «внуків» і, зрештою, ніяких злостивих сусідських хлопців. Тут він міг спокійно обмірковувати плани втечі. Треба ж якось йому повернутися додому… Каное перед тим, як з Огайо завернули в маленьку річку, пливли на захід, отже, він повинен іти на схід, назустріч сонцю. Та коли хлопець прокидався вночі і чув то затихаюче, то безугавне валування собак і далеке сумне завивання вовків, він занепадав духом. Ще з батьківського дому добре знав оте жахливе, затяжне «гуа-а-а-а».
Але одного ранку всі надії Георга загинули. Кривавий кінець їх був зв'язаний з собаками. Ніхто не дбав про цих бідних тварин, вони блукали всюди, пробиралися цілою тічкою в хату і, крадучись, шукали біля вогню чого-небудь їстівного, поки хтось нетерплячий не гнав їх палицею геть. Минало небагато часу, і собаки знову з'являлись, обнюхували все навколо, і знову їх проганяли.
Одна тільки добродушна тітка була терпеливішою. Вона використовувала собак, як помітив Георг на своє велике здивування, замість рушника. Час від часу тітка запускала свої коротенькі товсті пальці у шерсть першого-ліпшого собаки, щоб витерти об його спину жир та сажу. Але поїсти цим домочадцям навіть вона майже нічого не давала.