Гонихмарник
Шрифт:
— Мартушечко, дорогесенька, — майже шепоче Аліна, — не роби цього, люба, будь ласка. Мама твоя не переживе. Петро тебе любить, я тебе люблю. Ти — моя найліпша й найвідданіша подруга. Ти мені як сестра.
Аліна перекидає ногу через підвіконник, збираючись перелізти на дах. Марта, не озираючись, промовляє:
— Аліно, ти забула — я чую кожен твій найменший рух. Не бійся, я ж не боюсь. Півкроку — і я полечу. Полечу в небо, до Бога, і там у мене будуть очі. Господь, можливо, простить мені ось це і подарує ще один шанс. Я більше так не можу. Це нестерпно. Відчай, відчай у кожній клітинці мого тіла, у кожному русі. Відчай — це готовність померти.
Аліна бачить, як нога Марти піднімається над прірвою дев'ятиповерхівки, мов у сповільненому показі. Вона відчуває, як сила тяжіння нахиляє дівчину в бік землі і… Аліна заламує від розпачу руки, навпомацки перекидає ногу через підвіконник, хоча знає, що обов'язково спізниться, і щосили верещить:
— Март-о-о-о-о! Не смі-і-і-і-й!
Чиясь темна тінь встигає набагато швидше, блискавично перехоплює праву руку Марти. Марта завалюється вниз, але не падає. Дужа чоловіча рука міцно тримає її. У неї немає жодного шансу померти сьогодні:
— Тільки не сьогодні, дівчино, тільки не сьогодні і не тут, — говорить голос, і Аліна впізнає його.
Кажан щойно врятував Марту від смерті, а її від найстрашнішого жаху — бути винним у смерті людини. Це вона залишила Марту одну, хоча бачила, що та не при собі.
— Аліно, давай сюди. Допоможеш мені.
Тим часом у майстерню без стуку заходить Петро.
— Там, там, — перелякано говорить Аліна, відчуваючи, що її ноги стають кришталевими і, якщо вона зробить ними хоча б крок, вони розсиплються на друзки.
Петро розуміє — трапилось щось жахливе. Він стрімголов кидається на допомогу. Вони з Кажаном витягують Марту назад на дах. Дівчина настільки знесилена, що йти самостійно не може. Хлопці несуть безвільне тіло до вікна.
— Кажане, ти що, завмер? Допоможи мені занести її в майстерню, — говорить знервовано Петро.
Аліна якусь мить дивиться в очі Кажану, він чекає дозволу.
Гонихмарник не може без дозволу заходити в оселю:
— Заходь! Будь ласка! — вона запросила Гонихмарника до себе.
Кажан врятував Марту. Він повернувся на пару днів раніше з Криму і саме вчасно.
Через п'ятнадцять хвилин у майстерні була Агнеса Петрівна. Марта ж перебуває в напівзабутті і час від часу шепоче:
— Очі, мої очі. Сліпії очі.
Агнеса телефонує знайомому лікарю. Через півгодини той приїжджає, робить Марті укол, і дівчина засинає. Аліна через той весь розгардіяш та метушню не помічає, коли і куди зник Кажан.
Він врятував Марту і її. Коли б він був звичайною людиною, а не Гонихмарником, то чи зумів би так швидко зорієнтуватися? Все в голові сплуталося. Все.
4. Сонце
…І забуваю я, що вмію дихати,
І що ходити вмію, забуваю.
Марту лікують удома. Нервове потрясіння, депресія і ще щось там, цікавенне слово-термін, дбайливо заплетене в латиницю мудрими ескулапами. Від неї майже не відходить пані Агнеса. Поруч постійно хтось є. Аліні лікар категорично заборонив перебувати поруч із Мартою, оскільки вони обидві знаходяться в депресивному стані. Слава Богу, їй виписали лишень пілюлі і не прописали постільний режим. Звичайно, пілюлі Аліна не п'є. Ще чого бракувало. Вона не божевільна! Аліна знає, що книги — найліпший цілитель, тому з головою занурилася в читання. Засіла в книгосховищах та архівах. Дещо знайшла, дечого не розуміла. Відчувала — підійшла надто близько. Сама не знала до чого. Після тої жахливої ночі Кажан знову пропав. Не з'являвся в майстерні, а у Львові давненько не падав дощ. Звісно, дощ тут ні до чого! Задзвонила Морва — нагадала вкотре, у неї завтра день народження. Аліна пообіцяла ще в Карпатах — обов'язково прийти, тож змушена тримати слово. Хоча після пригоди з Мартою веселитися найменше хотілося. Але ж то — Морва! Як тут відмовиш? Аліні здавалося, що вони з Морвою на одній хвилі в спілкуванні, багато в дівчатах схожого.
Сьогодні вночі доробила-дописала картину для Морви, дорогою в бібліотеку купила книгу, яку в подарунок замовила уродинниця. Засіла в архіві. Отак промайнув день. Голова була забита прочитаною інформацією. Вже п'ята вечора, а ще слід дотьопати додому, перевдягтися. Не йти ж на день народження в шортах та майці. Хоча для Морви, як і для Аліни, одяг, видається, не має аж такого значення. Але подарунок таки забрати мусила.
Аліна стоїть перед вхідними міцними, ще напевне австрійськими дверима Морвиного помешкання на Личаківській. За ними шум-гам, Аліна спізнилася, і забава, схоже, у самому розвої. Чути гучну музику, яку стараються перекричати надто голосні п'яні чоловічі й жіночі крики.
Аліна тисне на ґудзик дзвінка — ніхто не відчиняє. У такому гармидері спробуй щось почути. Береться правою рукою за блискучу ручку. Двері піддаються. Так і є — не замкнено. У квартирі безлад і розгардіяш. Якщо такими словами можна описати хаос, який панує в помешканні. Одні танцюють, інші співають, ще дехто куняє, притулившись до стіни. Переступивши через чиїсь ноги, Аліна впевнено рухається в бік кімнати, звідки не гримить музика і не чути гучних криків. Так і є — Морва і ще дві юнки стоять довкола столу та щось голосно обговорюють. Це кухня. Морва нарізає ковбасу, білява дівчина з пірсінгом у носі та на верхній губі крає помідори, ще одна з лисою головою та довжезними сережками у вухах — хліб. Така картина ніскілечки не шокує Аліну, кожен сам вирішує, яким йому бути. Морва піднімає очі, Аліна не встигає нічого й вимовити:
— О, блін! Алінка! Запізнюємось! Штрафний. Данило! Штрафний! Дєвки, то та сама Аліна! Казала, що прийде, наш чєлавєк, стрьомна, як і ми всі, — волає Морва несамовито.
Кучерики Морви розлітаються в різні боки, підстрибуючи бешкетливо на голові, хоч як не старалася господиня їх вправно звести докупи. У тому і є вся Морва — непосидюща, непередбачувана, як і весь світ навколо неї. «Дівчина- коломийка», жартома називає її Данило. Аліна переймалася спочатку, чи не запросить бува Морва до себе на свято Світлану. Тепер розуміє, що її припущення хибне. То не Свєтчин світ, але й не зовсім Алінин, теж це розуміє. Гості вдягнені як-небудь. Хто в джинсах, хто в шортах, без гламуру Аліна не виділяється. Усі свої!
Аліна вітає Морву, бажає, дарує, цілує. Сідають за стіл на кухні. Менше всього хочеться йти в кімнату. Твереза людина серед напівп'яних і збуджених — то правдиво стихійне лихо. Морва ледве впрошує Аліну випити за її здоров'я. Аліна тільки трішки пригублює вино. Поговорити з Морвою не вдається, тому що та весела хвиля, яка панує у квартирі, підхоплює «новонароджену» і несе в центр подій, де несамовито горланить музика, тягне тютюновим димом і не лише ним. Аліна бере в руки ніж і береться до нарізання закусок, які стрімко тануть на святковому столі.