Гонихмарник
Шрифт:
— Шо? — Сашко ніби серйозно сприймає слова Морви.
— Тю на тебе! Від кохання вже дах їде. Знову кулаками почнеш махати? Не віддам нікому свого Данилечка, навіть Аліні, а то перетвориться з живчика на Тутанхамона, як ото ти. Яка з нього тоді користь?
Так, Морва — то правдива коломийка.
Прощаються на два тижні. Морва жартує: «Проводжають хлопців в армію!»
Телефонує мама. Перевіряє, чи все гаразд, попереджає, що через півгодини забіжить. «Щоб була вдома!» Вона щодня так робить, винюхує-пронюхує.
Мама про Сашка нічого не знає. Хоча як сказати… Поки що щастить, не нарвались. Та це й на ліпше. Навпаки, Аліна старанно «підставляє» їй на очі Петра. От і зараз доведеться попросити того зайти, щоб Петрусь цілком випадково виявився в майстерні, коли мама прийде. Благо, він вдома, тільки-но прийшов від Марти. Петро незадоволено крутить головою:
— Таємні агенти, блін. Слухай, Кажане, ти випадково не вампір, а твоя мама, Аліно, не винищувачка вампірів? Ну, як малі діти! Те ж мені Капулетті та Монтеккі, Ромео та Джульєтта. Середньовіччя якесь.
Який він зараз близький до істини, думаючи, що дуже влучно жартує. Сашкові Аліна сказала просто: «Мамі колись один Гонихмарник перепаскудив життя. Вона мене не зрозуміє. Це тимчасово, я щось вигадаю». Сашко лише іронічно-патетично посміхається у відповідь:
— Сумнішої оповіді ви не знайдете, ніж про любов Ромео і Джульєтти.
Петро ж відповідає Всім маминим уявленням про порядного хлопця. Охайно підстрижений, акуратно, без закидонів одягнений, завжди приємний у спілкуванні, дбайливий, чемний, вихований. До речі, мама Марти також «тащиться» від Петра: уважний, порядний, запопадливий і бла-бла-бла. Якби не халепа з Гонихмарником, тобто мамині фобії (і не лише мамині) щодо цього, плювати Аліні і на Петра, і на думку мами. А тут не буди лихо, доки в хаті тихо. Особливо знаючи мамину круту вдачу.
Петро з Аліною здебільшого розмовляють про Марту. Марті трішки ліпше, слава Богу. А ось Агнеса Петрівна зовсім змарніла, важко на неї дивитися. За Мартою постійно хтось слідкує — пані Агнеса, Петро, медсестри. Навіть уночі. Наразі — активна реабілітація. Лікарі переконують: час — найліпший лікар.
Батько Марти так і не провідав доньку. У його теперішньої дружини жахливий токсикоз — тож здоров'я майбутньої дитини важливіше, ніж здоров'я майже втраченої. То слова другої дружини, сказані пані Агнесі телефонічно.
Петро ходить, мов у воду опущений. Очевидно, не всю правду розповідає Аліні. Вона не випитує, хлопцеві й так не солодко. Аліні лікарі і далі забороняють заходити до Марти — щоб не викликати погіршення ситуації.
Уночі наснився дивний сон. Вона в Темній вежі. І знову бездумно блукає нею, відчуваючи, що її тут вже не наздоганяють, а просто підстерігають, мов здобич. Та цього разу вона чомусь не боїться. Аліна стоїть перед закритими дверима. На них величезними червоними літерами дбайливо виведено: «Alea jacta est». Вона штовхає двері вперед, вони легко піддаються… Що там? Ранок, у шибку вікна стукає Сашко: — Прокидайся, сонько!
Аліна накручує кола стадіону, тримає темп, у вухах шумить вітер. На правому кросі розв'язалась шнурівка. Зупинилася. Відступила з доріжки на траву, щоб не заважати іншим. Подвійний вузлик, як вчив тренер Єгор Вікторович. У вухах зателенькали дзвіночки. Якого милого?
— Сервус, Аліно! — чує над собою чийсь незнайомий чоловічий голос.
Аліна підводиться, озирається. Перед нею стоїть юнак, той самий «стадіонний», зодягнений у біле.
Той, що носить біле, — мимрить собі під ніс. Вона не здивована, але трохи збентежена.
їй Що? Не зрозумів? Мене звати Юрко, — він простягає їй руку для вітання, Аліна розгублено простягає свою у відповідь.
Долоня хлопця м'яка і тепла.
— Будеш насіння? — чемно перепитує юнак, виставляючи перед нею торбинку, до половини заповнену насінням гарбуза, і приязно посміхається.
Аліна заперечливо хитає головою.
— У мене до тебе розмова, — пильно вдивляючись в очі дівчини, говорить спокійно, буденно хлопець, мов до давньої приятельки.
Очі юнака дивно мерехтять чи то смарагдовим, чи то волошковим світлом. Так і не скажеш напевне, якого вони кольору.
Трішки не по собі від того мерехтіння. Юрко показує рукою на трибуни:
— Може, присядемо? Поговоримо! Будь ласка.
Аліна стинає плечима і йде слідком. Чи на щось подібне вона очікувала? Ждала, коли він врешті наважиться, і трішки боялась. Аліна, здається, здогадується — хто він. Давненько вона не бачила Юрка на стадіоні, після Карпат, здається, лише один раз.
Аліна трохи нервово глипає в бік хлопця. Може, закластися з ким завгодно: під його блакитною бейсболкою — світле волосся. І вже її фантазія домальовує під теніскою хлопця двійко сніжних крилят. Звуки дзвіночків продовжують лунати у вухах. Татко колись у дитинстві казав, що вони теленькають тоді, коли поруч пролітає янгол.
На трибунах порожньо. Вони сідають на верхній ряд. Кілька секунд Юрко сидить мовчки, немов збирається з думками. Аліна втупилася очима у свої кроси і чекає, що він їй скаже. Видається, розмова не буде простою.
— Приємно з тобою врешті познайомитись офіційно, Аліно. Дещо про тебе вже знаю, дещо зараз дізнаюсь. От, наприклад, знаю, що дуже любиш читати Борхеса. Пригадуєш його притчу «Пекло»? «Через багато років Данте вмирав у Равенні, зневажений і самотній, як кожна людина. Уві сні Господь відкрив йому таємний зміст його життя та праці; зачудований Данте взнав нарешті, хто він є, і благословив свої скорботи. Легенда оповідає, буцімто, прокинувшись, він відчув, ніби отримав і втратив щось незмірне, щось таке, чого ні віднайти, ні навіть розпізнати, бо машина світу надто складна для людського розуму».